Валентин Стецюк: Врятовані совістю

Пригодницька повість під назвою «Врятовані совістю» була написана буквально за десять днів після одної з конференцій, на якій було підняте питання про дитячу літературу, власне, про брак добрих книжок для українських дітей середнього і старшого шкільного віку. Маючи в той період трохи вільного часу, я вирішив спробувати себе у пригодницькому жанрі. Коли повість була готова, стало питання, де її можна опублікувати. Для відомого мені дитячого видання повість не підійшла, бо воно спеціалізувалося на літературі для зовсім маленьких читачів. Тоді я запропонував її іншому виданню, де вона лежала в шухляді три роки, а я терпляче чекав на публікацію. Нарешті видавництво «Друкарські куншти» взялося за цю справу і через два роки опублікувало книгу на кошти видавця і автора, але розповсюдження її через книгарнях було покадене на самого автора. На цю справу у мене нема часу, тому я подаю повість на своїй сторінці, хоча і не в остаточному варіанті, може хтось знайде її серед маси інших матеріалів, прочитає і дасть якусь оцінку.

Великий загін особливого призначення зайшов у Печорну надвечір 18 серпня 194… року. Москалі не були рідкими гістьми у селі, але Михайлика здивувало те, що москалі прийшли так пізно. Звичайно вони приїжджали зранку на «полуторці», у кількості не більше, ніж 10–12 осіб, але нині їх було, певно, більше сотні і прийшли вони пішки. Замурзані, мокрі від поту, у вицвілому і засмальцьованому вбранні, вкритому порохами, вони, мабуть, машерували у саму спеку аж із самого райцентру. Де був то «райцентр», Михайлик достеменно не знав і тому саме це слово здавалося йому якимось страшним. Час від часу москалі забирали із собою когось до того таємничого райцентру, але він ніколи не чув, щоб звідти хтось повертався назад. І ще Михайлик знав, що москалі ніколи не лишалися в селі ночувати. Ачей вони боялися отих «лісових чортів», час яких наступав десь опівночі. Він нерідко чув про тих чортів від старших дітей і підозрював, що чорти чомусь не люблять москалів і намагаються заподіяти їм усіляку шкоду.

Але на цей раз москалі не побоялися лишитися на ніч. «Напевно, тому, що мають мішанґвер!» — подумав Михайлик. «Машінґвер» був у його уяві чарівною зброєю. Часом він чував, як той торохтить і в його уяві кожна куля з нього вцілювала у ворога. Менш привабливими були звичайні автомати «пепеша», але зблизька подивитися на них теж було цікаво. Тому Михайлик весь час крутився біля солдатів, в той час як їхній командир махав руками і вигукував якісь незрозумілі слова. В цілому Михайлик російські мову більш-менш зрозумів, але зміст найбільш вживаних слів він ніяк не міг второпати. Ось і тепер він почув від командира щось таке незрозуміле, а за інтонацією збагнув, що мусить мерщій тікати додому.

Дома мама і тато не звернули на нього уваги і продовжували між собою якусь розмову напівпошепки. Михайлик чув лише окремі слова: «Лишаються надовго… треба попередити… оточили… сидять голодні». Останні слова йому були найбільш зрозумілі, бо останнім часом голодувало усе село. Михайликові було неясно, чому мама не дає йому часом ввечері молока, хоча доїть корову щодня. Звичайно на вечерю бували лише маленький кавалок хліба та пара бульб і яблука. Але нині мама наляла йому велике горнятко молока і дала добру скибку білої паляниці. Невдовзі по вечері Михайлик пішов спати і спав так міцно аж до ранку, не маючи жодної уяви про те, що робилося в селі вночі.

Ромко Коропецький розумів події дещо ліпше від Михайлика, бо був старший аж на чотири роки і цього літа він закінчив шостий клас. Його батько був поважною людиною на селі і Ромко пишався своїм татом, особливо, коли той читав проповіді на Службі Божій у церкві по неділях, а люди його уважно слухали. Однак москалі тата не любили. Кожного свого приїзду вони забирали його на бесіду у сільраду і мама тихо молилася за нього перед образом Матінки Божої, щоб він повернувся додому. Дякуючи Богові тато завжди повертався, але завжди казав, що треба готуватися до гіршого. Нині родина вечеряла пізно, слабенький каганець блимав перед образами, а його пломінчик відбивався в очах святих і від того здавалося, що вони слідкують за рухами мами, яка у напівтемряві накладала усім варену бульбу. Надворі панувала тиша, лише тихо цокав годинник на стіні та в курнику часом квоктали кури, займаючи сідала на ніч. Родина взялася до їжі, але раптом на дворі загримів ланцюгом пес і захлинувся у гавканні, немов навіжений. Негайно тріснув постріл і далі почулося жалібне, але коротке скавчання. Ромко зрозумів, що Кудлая більше нема. А на обійсті вже загупали чоботи, а з-за дверей почувся хрипкий голос: