Валентин Стецюк - Врятовані совістю

Слово взяв здоровецький шугайло Грім:

— Нема що чекати на допомогу. В кожній чоті лишилося заледве по кілька бійців. Якщо навіть в найближчій криївці довідаються про наше становище, вони нас не визволять. І самі загинуть і нам не допоможуть. Треба самим пробиватися боєм, і тільки. Ліпше це зробити нині над рано. Коли стежі почнуть куняти.

— Спішити не треба — перебив Грома Довбуш, посивілий гуцул з довгими вусами. — У нас є ще один голуб. Ми пошлемо повідомлення Шрамові і проведемо спільну операцію. Коли вони підійдуть і почнуть стрілянину, ми вдаримо зі свого боку. Така моя думка.

— Я згідний з Довбушем, але поки будемо чекати, можна пошукати ще один вихід з печери — додав Сокіл.

Золотий, який виконував обов’язки чотового після смерті Хвилі уважно слухав усіх, мовчки скручуючи собі цигарку. Діставши з кишені френча почергово трут з вати у металевій рурці, кремінь і кресало, він довго викресав вогень, а коли, нарешті, іскри запалили трут, він припалив цигарку і розважливо сказав:

— Далебі усі в чомусь мають рацію. Голуба Шрамові ми пошлемо, і вихід шукати будемо. Але часу у нас обмаль. Харчів майже нема, бо нині ж передачу зробити не встигли. Лишилося хіба трохи минулорічної бульби, одна хлібина і шматок сала. Нас є сімнадцять. Більше трьох днів ми чекати не зможемо. На всякий випадок треба готуватися до найгіршого. У нас є досить гранат. З п’яти зробимо зв’язку для себе, а решту викинемо на москалів.

— Я підриватися не хочу! — вскочив Ковель, імпульсивний східняк, зовсім ще молодий батяр, колишній розвідник у Червоній Армії. — Я ліпше загину від москальської кулі.

— А ти впевнений, що вони тебе вб’ють, а не поранять?

Ковель сів, стиснувши кулаки.

— Не треба бантувати. Остаточне рішення приймемо завтра на свіжу голову. А зараз йдемо спати. Чия там черга стояти на варті?

Зажурений Гомін взяв кріса і пішов ближче до виходу.

— Тільки варуй, москалі часом б’ють з того боку, — порадив йому Золотий.

А на дворі вже лляв дощ. Спочатку дрібонький, він падав щодалі все рясніше. Над Глядигорами спалахували блискавки і зразу ж гримів грім. Між вибухами грому було чути як тривожно скриплять гілки дерев, а листя шумить від дощу і вітру, але в печері було тихо і тепло. Поступово на схилах сформувались цілі потоки води і потекли просто на табір москалької стежі, що стояла внизу під Дукою. Вода загасила вогнище, яке солдати розклали під брезентовим дахом, підмочила солдатські шинелі, на яких сторожа мала спати, і харчі у речових мішках. У таборі почалася велика метушня, москальську лайку можна було чути аж у печері. У Золотого промайнула думка: «Треба скористатися моментом». Він кликнув:

— Ковель, до мене! Швидко!

Вояк, який вже мостився спати, підбіг до командира.

— Спробуй прорватися, поки негода. Якщо вдасться, ми підемо за тобою.

Ковель зрозумів усе, він взяв свій «шмайсер» і запасний магазин з набоями. Його друзі швидко спустили додолу линву, якою завжди користалися в необхідних випадках. Ковель почав прощатися з ними:

— Ну, друзі, не згадайте лихого, прощавайте усі!

Він потиснув руки і поцілувався з усіма. Потім незграбно перехрестився я взявся за линву.

— Дай Боже — майже в один голос промовили йому стиха.

Одна мить, і Ковель зник у темряві. Та сталося непередбачуване. Руки погано тримали на слизькій линві і він практично впав з шестиметрової висоти. Нога підвернулася і Коволь від болю присів. За мить щось тяжке опустилося на його голову і він більше не пам’ятав нічого.

Колона бранців під конвоєм шістьох автоматників виходила з села. На чотирьох фірах їхали жінки і діти, кілька чоловіків похнюпившись йшли ззаду пішки. Серед них разом з татом йшов і Славко Дземан. Малі діти плакали, а жінки навіть не намагалися їх заспокоювати, бо стиха плакали і самі. Майбутня доля людей виглядала невідомою і тому ще більш страшною. Перед виходом командир загону сказав, що їх виселяють згідно спецпостанови за «сотруднічество с бандітамі», але куди їх вивезуть, не знав він і сам. Коли почалася гроза, усе прийшло у замішання, колона розтягнулася на пів-кілометри. Солдати щось кричали один одному, але через грозу мало що чули. Грім гримів мало не щосекунди. Щоб якось узгодити дії, солдати бігали один до одного, підганяли візників, не дуже дбаючи про охорону. Вони були впевнені, що чоловіки від своїх родин нікуди не втечуть. З рештою, вони мали рацію — скористатися обставинами для втечі ніхто і не думав. Але Славко думав інакше. Втекти він замислив ще раніше, але коли почався дощ, рішення визріло остаточно. Він сумнівався тільки, як до такого вчинку поставиться тато. А батько йшов поруч і думав про те саме — що ліпше для Славка — втекти чи лишитися з родиною. Шанс втекти був добрий, майже певний, але що може чекати дитину в майбутньому, було невідомим. Солдати, нарешті, зупинили передню фіру і почали підганяти усіх вперед. Треба було вирішувати негайно. Батько в темряві потиснув Славкові руку і той зрозумів що, тато благословляє його на втечу. Скориставшись тим, що солдати наказали чоловікам бігти до останньої фіри і спрямували ліхтарики вперед, він відстав від натовпу і зразу скочив у придорожній рівчак. Натовп змішався в бігу і солдати не помітили його втечу. Коли вони здогадалися перерахувати піших бранців, Славко був вже далеко. Мокрий він прибіг до бабусиної хати і переночував у неї на сіннику, бо не хотів тривожити стареньку.