Валентин Стецюк - Врятовані совістю

А Ромко давно вже міцно спав. Він все-таки встиг назбирати до зливи добрий оберемок сіна на луці, добре, що солдати забирали копиці недбало. Потім він швидко побіг до Жабиного ока. Там була ще одна нора. Вона була як раз над цим кітлом убік Дністра. Досить вузький отвір поступово розширювався і переходив у просторий хід, який піднімався весь час догори. Ромко знайшов більш-менш рівне місце, постелив сіна і на кам’яній підлозі і зразу ліг спати, навіть нічого не поївши. На дворі лляв дощ мов з відра, але Ромко не чув нічого, він спав, як вбитий.

Над рано капітана Вахрушева розбудив вартовий. Він трусив капітана з плече і стиха, але збуджено повторював:

— Товарищ капітан, товаріщ капітан, вставайте! Вставайте, товарищ капітан. Бендеровца поймали!

Вахрушев мотав головою, але при слові «бандеровец» всочив на рівні ноги і вихопив пістолет з-під подушки. Побачивши свого солдата, швидко заспокоївся і сів. До нього дійшов зміст слів.

— Где он? Давай єго сюда.

У кабінет директора школи, де розмістився начальник спецвідділу капітан Вахрушев, два москалі ввели мокрого, скривленого Ковеля. Він шкутильгав, голова була перев’язана бинтом, сам він йти не міг. Капітан подивився на полоненого і наказав солдатам:

— В учительскую!

Він ледь стримував радість. Це ж треба! Пройшло трохи більше доби, а вже один «бендера» в руках. Але капітан не спішив. Нехай в’язень понервує, помучиться, тоді буде більш «ручний». Він пішов до виходку, що стояв в кінці шкільного подвір'я, потім неквапливо помився зі шкільного рукомийника, а тоді велів черговому розтопити пічку і приготувати чай. Накинувши на плечі кітель із синіми погонами, капітан став на ґанку і закурив папіросу. Задумливо пускаючи дим колечками, він складав у голові план допиту. З рештою, техніка допиту йому вже давно відома, але в кожному конкретному випадку треба враховувати усі обставини. Тут ми маємо справу з пораненою людиною. Щоб полонений був більш поступливим, треба до нього проявити людяність. Він посміхнувся, зробив останню затяжку, наплював у мундштук папіроси, щоб загасла і шпурнув недопалок за ґанок. Потім неквапливо зайшов у вчительську кімнату, сів навпроти Ковеля і звернувся до нього так:

— Давайтє знакоміться. Я — капітан Вахрушев. А ви кто?

— Я — Ковель, боєць УПА.

Вахрушев помовчав, дістав пачку «Казбеку», розкрив і підсунув до Ковеля:

— Курітє!

Ковель не рухався, він думав. Курити хотілося страшенно, але він боявся втратити твердість духу, піддавшись на хитрощі емгебіста. З другого боку, цигарка могла дещо заспокоїти. Задовільнившись останньою думкою, він повільно взяв папіросу, покрутив пальцями, розм’якшуючи затверділий тютюн. Потім злегка дунув у мундштук і підніс цигарку між двома пальцями до рота. Капітан вже запалив сірника і підставив його Ковелю. Ковель припалив цигарку і глибоко втягнув в себе тютюновий дим. «Хай це буде моя остання цигарка в моєму житті», — подумав він.

— Так я про фамілію вас спрашиваю, нє про клічку.

— А фамілія моя написана на небесах, коли туди потрапите, довідаєтесь.

— Шутіте? Но нє будем обострять отношеній. Тєм болеє, что фамілія ваша нам ізвестна.

— Тоді нема що питати…

— Нам ізвєстно многоє. Ми знаєм про все ваші преступлєнія, но готови всьо простіть і вам, і вашим…

Капітан замислився, підшукуючи потрібне слово.

— Ні я, ні мої друзі не потребуємо жодного прощення.

В цей час солдат приніс у чайнику чай.

— Налєйтє нам два стакана!

— Я чаю не хочу. — твердо відказав Ковель.

— Ну, тогда ми даєм вам врємя подумать.

Сержант, отведітє плєнного в санчасть. Пусть єму сдєлают перевязку і накормят.

Вахрушев відкинувся на кріслі. Він побачив, що переламати Ковеля буде непросто. Треба подумати як це зробити, порадитися з начальством. Може сам майор приїде на допит. Ці бандерівці обов’язково мають бути взяти живими з кількох причин. З одного боку, тоді буде більша імовірність, що хтось з них погодитися на співпрацю. Капітан подумав «співпраця», але малося на увазі, що хтось з партизанів стане провокатором. З другого боку, серед повстанців мала бути дуже поважна «птиця». Взяти одного з провідників УПА, було мрією Вахрушева. Такий успіх давав надії на подальшу службову кар’єру і для нього і для майора Опанасенка. Однак він не знав, що Хвилі вже нема серед живих.

Дощ продовжував падати з невеликими перервами цілий день. Бойовики в печері зрозуміли, що мають справу з досвідченим противником. Крім явної сторожі, москалі зробили ще кілька скритих постів довкола виходу. Один з них, власне і схопив Ковеля після спуску, для надійності тріснувши його прикладом у потилицю. Голуба в дощ пускати не було сенсу, тому спроба зв’язку відкладалася на невизначений час. В печері панував гнітючий настрій.