Валентин Стецюк - Врятовані совістю

Ромко лісом підкрадався до рідної хати і з-за дерев виглядав, де саме стоїть москальська стежа. Поки що нікого не було видно. Ось і той крислатий дуб, біля якого стояв солдат вчора вночі. Ромко причаївся в кущах ожини і став пазити довкола. Нікого не було видно, але Ромко не спішив. І доречно. Скоро від їхньої хати вийшов солдат з ґвером і пішов до дуба. Там він зупинився і тут же з-за стовбура перед ним опинився другий. Вони про щось побалакали, а потім обидва сіли під деревом і, спершися об нього плечима, запалили цигарки. Було видно, що вони боялися, щоб їх ніхто не побачив, бо ховали вогники в долонях, а другою рукою розганяли дим. До «Зміїної нори» було не більше двадцяти метрів і Ромко вирішив ризикнути. Тим більше, що солдати не могли його бачити, бо нора була нижче на схилі. Ромко перехрестився і крадькома підійшов до нори і вслизнув туди. Він швидко намацав сховок. Там лежав ліхтарик, дві свічки, сірники, ножик і ще якісь дрібниці. Але в поспіху Ромко черевиком відсунув ножик вбік і він впав вниз у провалля. От нещастя! Вже обережніше він забрав решту речей, запхав їх за пазуху, черевики зв’язав шнурками, повісив через шию і поліз назад. Перед виходом він прислухався. Все було тихо. Тоді він остаточно виліз і почав відходити назад вже низом, обминаючи якнайдалі той дуб нагорі. Коли він вже був на достатній відстані, він знову піднявся наверх і подивився до дуба, але вже нікого не побачив. «Справу зроблено!» — полегшено зітхнув він, взув черевики і, тримаючись залісненого берега спустився нижче в долину. Коли вже від дуба можна було побачити лише вершечок, він перейшов долину і пішов до халабуди. Славко був вже тут. Він приніс кожушок, штани і грубу сорочку для Ромка, шнурок і дещо поїсти. Сам він вже був вбраний тепліше. Хлопчики випробували ліхтарик, трохи поїли і полягали спати, вкрившися кожушком і притулившися один до одного. Так було тепліше.

Діти в халабуді прокинулися рано, поснідали і стали чекати на Михайлика. Але Михайлик прийшов не сам. Нині корів вигнали не на берег, а сюди в долину. І кожен з пастушків мав при собі торбинку з їжею. Вони почергово все позносили до халабуди і хлопці почали готуватися до «акції». Вони поскладали речі на кожушок, все міцно скрутили і прикріпили до згортку шнурок. Цим шнурком вони мали тягти за собою той клумак з харчами. Свічки, сірники і ліхтарик вони мали при собі.

День був похмурий, знову заповідало на дощ. Хлопчики підійшли до Жабиного ока і побачили, що вода вже відійшла. Замулений отвір до печери був майже відкритий, в норі теж було болото. Вони познімали штанці і полізли у воду. Спочатку вони заштовхали в нору речі, повім влізли самі. Перше ніж, рухатися далі, Ромко велів помолилися, після чого відчайдухи поповзли вперед. Славко ліз попереду, а Ромко на шнурку тягнув згорток. Хід поступово розширювався і скоро хлопці опинилися у невеликій залі, в якій вони вже один раз колись були. Вони запалили свічку і почали досліджувати печеру. Фактично це була не заля, а велика тріщина, яка звужувалася вгорі. Підлогу утворювали кам’яні плити, а далі камінь був вкритий сумішшю жорстви і глини. Ще далі темніла велика калюжа, яку можна було обійти хіба по болоті з боків. Якщо звідси був якийсь вихід, він би мав бути десь за калюжею. Славко зняв черевики, засукав штанці і зі свічкою ступив у воду. Вода була така холодна, що аж ломило кістки. Тим не менше Славко обережно перейшов калюжу і вперся у кам’яний уступ, яким стікала вода. Вода текла у калюжу, з якої витікала у вузьку щілину зліва. Славко виліз на уступ і проліз уперед. Хід звужувався і вів праворуч. Внизу текла вода маленьким струмочком. Ступаючи по воді можна було протискатися вперед боком. Легенький протяг відхиляв полум’я свічки, тому Славко зрозумів, що хід далі є. Він вже швидше повернувся назад до Ромка. Вони загасили свічку і удвох розтерли задубілі ноги Славка. Коли ноги зігрілися, Славко взяв ліхтарик і, час від часу освітлюючи дорогу, рушив уперед. Ромко з клумаком рухався за ним.

Хід вів уверх, часом звужувався, тоді застрягав клумак і його треба було витягати двома руками, а це було дуже незручно, бо у тріщині розвернутися було складно. На щастя тріщина поступово ширшала, але тепер через кожні 10–15 метрів шлях перешкоджали невеликі уступи, а на долі траплялись неглибокі калюжі. Славко зрідка освітлював хід ліхтариком, малі рятівники перепочивали і рухались далі.

Через годину вони вийшли у нову залю, значно більшу і вищу. Посеред неї було озерце а зверху де-не-де звисали кам’яні бурульки. Вони ніби потрапили у казку. Було одночасно і страшно, і захоплююче. По боках залі були уступи різної висоти або окремі брили каміння. Діти запалили свічки і пішли досліджувати залю з різних кінців. Ромко пішов ліворуч і знайшов біля самої підлоги вузьку щілину. Він кинув у неї камінь і камінь загуркотів кудись вниз. Ромко пішов далі, але більше нічого не знайшов. Славко ж знайшов два майже однакові ходи. Діти порадилися і вирішили лізти тим, що ширший. Рятівники рушили уперед. Прохід інколи ставав дуже тісним, але рухатися було можна, часом боком, часом загнувшись. Знову дуже заважав той клумак. Наші дослідники минули дві невеличкі залі, між якими можна було лише проповзти і знову опинилися у великій залі. Роздивившись, вони зрозуміли, що це була та сама, в якій вони вже були раніше.