Валентин Стецюк - Врятовані совістю

— А ну, тихо! — скомандував Золотий. Та всі і так замовкли у напруженні.

— Друзі, слухайте мене уважно і думайте самі що вам робити. Я живий і моєму життю ніщо не загрожує. Зі мною проблем не буде! — так кричав Ковель і повторив та саме кілька разів.

Однак його вже ніхто не слухав, всі разом повеселіли, потискали один одному руки і говорили: «Тримаймось!»

В останній отриманій від командування інструкції говорилося про введення умовної сигналізації у випадках, коли є можливість спілкуватися з вояками, взятими в полон. Цю таємну інструкцію не видавали емгебістам навіть зрадники. Слова «слухайте мене уважно» означали, що за ними буде слідувати важлива інформація. «Думайте самі, що вам робити» означало «тримайтесь до кінця». Слово «проблема» у будь якому контексті означало, що допомога вже йде. Бійці не мали жодної уяви, яка може їм йти допомога, але вірили, що це правда.

Ромко і Славко, перекусивши, приступили до нових пошуків. Вони знову пішли до тої щілини, яку раніше бачив Ромко вздовж лівої стіни. Підлізши під скалу, Славко посвітив униз ліхтариком, дзижчачи ним у тиші щосили. Він розгледів, що за щілиною внизу була дуже велика заля, стеля якої була майже на рівні щілини. Більше він нічого не встиг побачити, бо швидко стискати ліхтарик заболіла рука. Тоді Ромко казав Славкові тримати його за ноги і заліз у щілину якнайглибше. Він висунув голову у простір і став дзижчати ліхтариком почергово правою і лівою руками. Щілина обривалася високим уступом, а самій залі не було видно кінця. Він подригав ногами і Славко його витягнув назад. Хлопчики обговорили, як робити спуск і першим почав спускатися Ромко. Він перев’язався шнурком під раменами і взявся за нього обома руками. Славко тримав шнурок через плече, наступивши на кінець ногою і стоячи спиною до щілини. Так Ромко спустився добре. Потім Славко спустив клумак і став думати, як йому спускатися самому. Він позносив каменів, яких було багато довкола і навали їх на кінець шнурка, зробивши на ньому великий ґудз. Сам він задом поліз у щілину і, спустивши ноги, випробував, чи міцно тримає шнурок. Здалося, що міцно, і Славко почав спускатися. Ромко світив йому ліхтариком. Славко вже спустився досить глибоко, коли шнурок раптом тихо, а далі швидше поїхав і хлопець разом з ним впав униз. На щастя, вже не було так високо і Славко нічого не пошкодив, хоча трохи настрашився.

Діти почали обстеження печери. Вона була не просто велика, а направду величезна. Окремі кам’яні брили були розкидані у безладді тут і там, зверху звисали довгі вапнякові бурульки, на кінцях яких у світлі ліхтарика виблискували краплі води. Темна вода вкривала більшу частину підлоги, лишаючи широкі сухі смуги вздовж стін, які часом піднімалися уступами до склепіння. Справжній палац! Але пошуки нічого не дали. Щілин в залі було кілька, але вони всі були завузькі. Славко поліз був одну з них, але так застряг в ній, що ледве виліз. Печерні мандрівці відпочивали і шукали знову, весь час тримаючися разом. Свічки догорали, їх треба було берегти. Хлопчики роздивилися залю знизу, а потім, видряпуючися по каменях, обстежили і верхню частину. Вибившися з сил, вони присіли відпочити під прямовисною стіною. Настрій був кепський, вони вже не знали що робити далі і, бануючи, сиділи мовчки. Треба було повертатися назад. Назад шукати нові ходи, чи назад на поверхню? Про останнє ніхто з них не наважувався казати першим. Ромко, сидячи на камені безсило опустив руки і відхилився назад. Раптом ліва рука намацала в щілині між каменями, якийсь металевий предмет. Ромко вхопив його в руку — це був ніж. Хлопець не міг зразу повірити, але це був ніж, і, головне, його власний ніж, який вчора впав у прірву зі Зміїної нори.

— Ади, Славку! Це мій ніж! — заволав Ромко.

Славко, звичайно, нічого не зрозумів — ніж це добре, але що з того? Вскочивши на ноги і чомусь пошепки Ромко йому нарешті пояснив, що над ними є Зміїна нора і в цьому є порятунок. Второпавши в чому річ, Славко негайно почав розглядатися, як можна дістатися наверх. Перед ними була стіна, така висока, що промінь ліхтарика не сягав до її верха. Ліва стінка піднімалася догори уступами, вкритими каменюками. Сміливці полізли до самого верху і посвітили ліхтариком праворуч. Уступ, на якому вони стояли зігнувшись, обривався як раз перед темною щілиною, під якою була майже прямовисна стінка. Очевидно, там і був вхід до «Зміїної нори». Радощам не було меж, але швидко стало ясно, що дістатися до отвору надзвичайно складно. Це був би значний ризик для життя. Щілина, сама хоч і досить широка, з їхнього краю ставала зовсім вузенькою. Тут влізти було неможливо, а до ширшої частини можна було дістатися хіба тільки висячи на руках над прірвою, як на турніку. Перебираючи руки по верхньому краю плити через півметра-метр можна було дістатися до ширшої частини і тоді вже можна було підтягнутися і влізти в нору.