Валентин Стецюк - Врятовані совістю

— Ромчику, спішити не будемо, давай спочатку заберемо речі, — запропонував Славко. Хлопчики підняли клумак, запалили свічку і почали роздивлятися. При ближчому розгляді стало ясно, що справа, хоч і складна, але не безнадійна — на стінці де-не-де були невеличкі виступи, на які можна було легенько спиратися ногами. Першим мав лізти Славко, бо мав більше сили в руках. Для страховки він обмотався шнурком, який через плече тримав Ромко, заздалегідь спершися ногою у камінь. В другій руці він тримав свічку. Славко просунув пальці в щілину, зчистив з неї пісок і шутер, щоб було надійніше триматися і почав рухатися до краю уступа. Досягнувши краю, він вже повис на руках, і, намацавши ногою невеличкий виступ, пересунув праву руку далі. Так само він пересунув і ліву руку, потім знову праву. Ромко потихеньку відпускав шнурок. Ось уже і ширша частина. Славко підтягнувся на руках вище і вже сперся на праву долоню, але в щілину зразу влізти не міг, бо заважала голова. Секунду Славко повисів у такому положенні, а потім нахилив голову якмога нижче і подався вперед. Коли він вже ліг животом на плиту, влізти в нору не було не складно. Трохи перепочивши, він гукнув:

— Ромцю, давай клумак.

Передавши на шнурку речі, Ромко став сам готуватися повторити Славкову авантуру. Всередині все захололо, як тільки подумав про прірву під собою. Його підбадьорив товариш, який кинув йому кінець шнурка:

— Не бійся, в разі чого витягну.

Ромко знову обв’язався шнурком під раменами і повис на руках. Шнурок заважав, але був натягнутий добре. Забувши про страхи, Ромко просунувся далі і, дригаючи ногами, вліз у нору, фактично витягнутий Славком.

Маленькі рятівники були щасливі. Справа здавалася їм зробленою і вони прилягли в норі відпочити. Не зчулися, як позасинали.

Пізно ввечері Вахрушев радився з командиром загону Зябліковим, теж капітаном. Бандерівці не піддавалися на агітацію, а Ковель більше не погоджувався на будь-яку співпрацю з «органами». Зябліков наполягав на знищенні боївки гранатами. Однак Вахрушев заперечував і сказав, що за агентурними даними серед бандерівців був командир УПА високої ранги. Взяття його в полон означало обезголовити повстанський рух в цілій окрузі.

— Но ми нє можем сідеть здєсь бесконечно! Давєча я получіл предпісаєніє двігаться к Росошанському лєсу, там снова бєзобразнічаєт Шрам.

— Ета птіца поважнєє Шрама будєт. Я беру на сєбя всю отвєтсвенность за задержку.

— Ну, развє так! Но советую тебе бить с Ковелем покруче.

— Да, єго надо сломать, попробую другіє мєтоди. Судя по клічкє он родом с Волині, возможно у нєго там родствєнікі. Возьму єго «на пушку», мол оні в наших руках.

На тому офіцери розійшлися. Зябліков пішов спати, а Вахрушев викликав до себе Ковеля. Він все ще сподівався, що Ковель може переконати повстанців вийти з печери. Підстави для таких міркувань були, бо інколи партизани виходили з криївок, спокусившись на обіцянки життя і волі.

Коли Ковель сів перед Вахрушевим, той зразу сказав:

— Я получіл с Волині нєпрятниє для вас свєденія.

Ковель не зрозумів, при чому тут Волинь, але все одно занепокоївся і це не пройшло повз увагу Вахрушева. Намагаючися бути обережним, Ковель спитав:

— Що саме?

— Ви нє догадиваєтєсь?

— Догадуюсь, — на всякій випадок сказав Ковель і Вахрушев вирішив, що він на вірному шляху. Він хитро посміхався і мовчав. Ковель же з Волинню нічого спільного не мав, бо був родом аж з Криндичівки, що на Луганщині, і він зрозумів, що це якась провокація і в цій ситуації йому було вигідніше зробити вигляд, що він на неї піддався. Вахрушев, нарешті продовжив:

— Ето касаєтся вас лічно.

— Я так і подумав.

— Ето вас нє волнуєт?

— Чому ж ні?

Така гра продовжувалася ще деякий час. Ковель намагався показати, що він дуже стурбований, щоб капітан розвивав свою думку далі. Вахрушев, зі свого боку, думав, що він на вірному шляху і врешті сказав:

— Ваші блізкіє в наших руках.

— Батьки? — з удаваним страхом спитав Ковель.

— Ви знаєтє, што ім грозіт, — відповів Вахурушув, уникаючи пояснення, кому саме загрожує небезпека.

Ковель затягував допит, як міг, хоч все ще боліла голова і хотілося спати. Кінець-кінцем він зрозумів, емгебіст шантажує його, намагаючись схилити до зради перед погрозою поганих наслідків його батькам, дружині і дітям. А ніякої родини у Ковеля не було, він був сам-один. Але треба будь-що тягти час і він сказав:

— Дайте подумати до ранку.