Валентин Стецюк - Врятовані совістю

— Откривай!

Ніхто не рушив з місця. Напевно усі сподівалися на те, що непрохані гості підуть далі, не почувши відповіді. Але «гості» почали гамселити в двері чимось тяжким. Увесь будинок задрижав, немов під час землетрусу у сім балів, а у креденсі тривожно задзвеніло тонке скло. Отець Любомир повільно встав з-за столу, перехрестився і став на коліна перед образами, діти і мама також підвелися і поставали за ним. Між тим двері хиталися від ударів і нарешті з гуркотом відчинилися. В хату увірвався натовп солдатів і один з них ухопив священика за комір, намагаючись підвести його з колін.

— Спокойно, рєбята! — з грайливою посмішкою сказав їхній командир із зірочкою на червоному погоні — і, наближаючись до священика, продовжив:

— Батюшка, собирайтєсь. І ви матушка тоже, дєтішек собірітє!

Отець Любомир перехрестився три рази і підвівся з колін а далі спокійно спитав:

— Куди і чому?.

— Вот ордер на арест! — молодший лейтенант помахав у повітрі якимось папірцем і додав:

— Сопротівленіє бесполєзно!

— Та я вже бачу… Дітей хоч пошкодуйте!

— Советская власть не обідіт! Воспітаєм как положено. А ну живо! Собірайте вєщі. Пятнадцать мінут на сбори і впєрьод!

— Куди ж у ніч?

— Ноч коротка! До утра до района дойдете!

Потім молодший лейтенант звернувся до солдатів:

— Косяченко — в подвал, Полудкін — на чердак. Возьми фонарік, — він протягнув одному із солдатів жерстяний кишеньковий ліхтарик.

Солдати не поспішали виконувати наказ і топталися в сінях, заважаючи один одному. Інші з побоюванням виставили автомати. Командир поквапив:

— Давай-давай, не бойся!

Нарешті той, кого назвали Полудкіним, поліз скрипучою драбиною вгору. Він відкинув тяжку ляду і просунув голову у темряву, тримаючи в одній руці «пепеша», а в другій ліхтарик. Всі з напруженою увагою стежили за ним. Трохи осмілівши, Полудкін став швидко ширяти променем ліхтарика по кутах горища. Він хотів скоріше закінчити цю неприємну справу і лаштувався був вже спускатися, коли промінь ліхтарика вихопив з темноти бліде людське обличчя з очима, що втупилися просто на нього. Солдат завмер. Величезні зелені очі непорушно і напружено дивилися з темряви. Промінчик слизнув нижче — «шмайсер» був спрямований просто на солдата Видно було, що це молода людина, напевно, така же молода, як і сам Полудкін. Серце солдата стиснулося, в череві чомусь стало холодно, а руки і ноги заціпеніли. Разом зникли усі думки і залишилися лише сплутані та складні відчуття жадоби життя, страху смерті, несподіваного парубоцького взаєморозуміння і сліпої віри у перемогу людського милосердя та братерської любові. Та за коротку мить десь на підсвідомому рівні солдат таки збагнув, що він не встигне вистрілити першим, а бандерівець не буде стріляти, якщо матиме надію на спасіння. А знизу вже з нетерпінням кричали:

— Ну чьо там? Єсть кто-нібудь?

— Да нєт здесь нікаво, — нарешті отямившись, відповів Полудкін з робленою байдужістю в голосі і став повільно спускатися вниз все ще ватними ногами. Обтрусившись, він увійшов до кімнати і крадькома глянув на домашніх. У блискучих очах матері він побачив сльози подяки і відчув, що зробив направду великий людський вчинок. Звичайно ж, він розумів, що врятував чиєсь молоде життя, але звідки міг знати, що це був поранений старший син духовного подружжя, якого не встигли віднести в безпечне місце до приходу загону.

Отримавши від Полудкіна ліхтарик, Косяченко поліз у темну і вогку пивницю, але крім купи торішньої бульби нічого там не побачив. Після обшуку збори пішли досить швидко, тим паче, що багато брати не було дозволено. Дрібно хрестившись, сестри з вузликами почергово виходили в двір, а матінка, знайшовши момент, в темноті зловила праву руку Полудкіна і втиснула в неї невеликий металевий предмет з ланцюжком. Солдат миттєво зметикував, що це якийсь медальйон і сховав його в кишеню. Коли всі зібралися у дворі і були готові до виходу, батько почав цілувати дітей і нахилившись до сина шепнув у вухо:

— Ромчику, втікай!

Хлопчик тільки на це і чекав. Ноги самі несли його через сад до перелазу. Та негайно ж за спиною він почув:

— Стой, гадьониш! Стрєлять буду!

І майже зразу прогримів постріл, за ним другий. Та Ромко був вже за плотом. Він знав, куди бігти. У сотні метрів від хати був тільки йому відомий вхід до печери у хащах на схилах Дністра. Та від хвилювання він не міг у темряві зразу віднайти щілину, яку сам назвав «Зміїна нора». Вже близько почувся тупіт чобіт і Ромко просто причаївся у кущах. Через хвилину тупіт затих і він почув голоси: