Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

– О, о, так, – не дуже переконливо сказала місіс Літчем Роше. – Тобто, гадаю, що так. Містере Пуаро, я така непрактична. Ніколи нічого не пам’ятаю. Але, на щастя, Діґбі все передбачив.

– Боюся, наш поїзд затримався, – провадив містер Пуаро. – Попереду була якась аварія на колії.

– О! – вигукнула Джоан. – Ось чому вечерю затримали.

Він перевів погляд на неї – дуже разючий проникливий погляд.

– Це незвично, так?

– Я не можу пригадати, – почала було місіс Літчем Роше, але потім зупинилася. – Тобто, – розгублено продовжила вона, – це так дивно. Губерт ніколи…

Очі містера Пуаро швидко пробігли по компанії.

– Містер Літчем Роше ще не спустився?

– Ні, і це так дивно, – вона благально подивилася на Джефрі Кіна.

– Містер Літчем Роше просто взірець пунктуальності, – пояснив Кін. – Він не запізнювався на вечерю вже… ну, я не знаю, чи він хоч колись раніше запізнювався на вечерю.

Для незнайомця ця ситуація, мабуть, видавалася кумедною: збаламучені обличчя й загальний переляк.

– Я знаю, – сказала місіс Літчем Роше, явно прагнучи розв’язати цю проблему. – Покличу Діґбі.

Вона одразу ж це зробила.

Дворецький прийшов негайно.

– Діґбі, – почала вона. – Ваш господар, він…

Як це з нею часто траплялося, вона не закінчила речення. Було зрозуміло, що дворецький і не чекав цього від неї. Він одразу ж із розумінням відповів:

– Мадам, містер Літчем Роше спустився за п’ять хвилин до восьмої та пішов у кабінет.

– О, – вона замовкла. – Ви ж не думаєте… тобто він чув гонг?

– Думаю, мав би чути: гонг просто біля кабінету.

– Так, звичайно ж, звичайно ж, – ще невпевненіше, аніж завжди, сказала місіс Літчем Роше.

– Мадам, повідомити йому, що вечерю вже подали?

– О, Діґбі, дякую. Так. Думаю, треба йому сказати.

– Не знаю, – звернулася місіс Літчем Роше до гостей, коли дворецький пішов, – що б я робила без Діґбі.

Запала пауза.

Діґбі знов увійшов у кімнату. Його дихання було частішим, аніж мало б бути дихання в хорошого дворецького.

– Вибачте, мадам, але кабінет зачинений.

Тоді Пуаро взяв ситуацію у свої руки.

– Думаю, краще нам усім піти до кабінету.

Він пішов першим, а інші поквапилися за ним. Його право лідерства було абсолютно природним. Пуаро більше не був смішним гостем. Він був особистістю, яка володіє ситуацією.

Чоловік вийшов у хол, пройшов повз сходи, повз великий годинник, повз нішу, де стояв гонг. Одразу навпроти неї були замкнені двері.

Він постукав, спочатку обережно, а потім сильніше. Але відповіді не було. Дуже спритно Пуаро опустився на коліна й зазирнув у замкову щілину. Потім піднявся й озирнувся.

– Мсьє, – сказав він. – Треба виламати двері. Негайно!

Як і раніше, ніхто не заперечував проти його розпоряджень. Джефрі Кін і Ґреґорі Барлінґ були найсильнішими чоловіками. Під командуванням Пуаро вони налетіли на двері. Це виявилося нелегко. Двері в «Літчем Клоуз» були міцними – не сучасне халтурне будівництво. Вони відчайдушно опиралися, однак нарешті піддалися спільним атакам чоловіків і нахилилися вперед.

Інші чекали в проході. Вони побачили саме те, чого підсвідомо боялися. Навпроти них було вікно. Ліворуч, між вікном і дверима, стояв великий письмовий стіл. У кімнаті сидів кремезний чоловік. Але не за столом, а збоку, у кріслі, трохи подавшись уперед. Він сидів до них спиною, обличчям до вікна, але положення його тіла видавало всю історію. Права рука звисала вниз, а просто під нею, на килимі, лежав маленький сяючий пістолет.

Пуаро різко звернувся до Ґреґорі Барлінґа:

– Заберіть звідси місіс Літчем Роше і двох інших леді теж.

Усі, погоджуючись, закивали. Ґреґорі взяв господиню попід руку. Вона тремтіла.

– Він застрелився, – бурмотіла та. – Жахливо.

Трясучись, вона дозволила чоловікові забрати себе звідти. Дві інші дівчини пішли за ними.

Пуаро схилився над тілом, відсунувши всіх інших трохи назад.

Він знайшов кулю справа від голови. Вона пройшла навиліт і, очевидно, зачепила дзеркало, яке висіло на стіні ліворуч, оскільки те було розтрощене. На письмовому столі лежав листок паперу, на якому навскіс тремтливою рукою було написано: «Вибачте».

Пуаро спрямував свій погляд до дверей.

– Ключа в замку немає, – зауважив він. – Дивно…

Його рука ковзнула в кишеню мертвого.

– А, ось він, – сказав він, – принаймні я думаю, що то він. Ану, мсьє, спробуйте?

Джефрі Кін узяв у нього ключ і вставив у замок.

– Так, це він.

– А вікно?