Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

– Я помітив її, – сказав Пуаро. – Думаю, її помічають усі чоловіки.

– Це маленьке дияволеня, – вибухнув Барлінґ. – Вона грається з усіма чоловіками на двадцять миль навколо. Хтось колись її таки приб’є.

Він витер чоло носовичком, не усвідомлюючи, з якою цікавістю Пуаро за ним спостерігає.

– Ця молода леді – це…

– Прийомна дочка Літчема Роше. Він дуже журився, що в них із дружиною не було дітей. Тому вони вдочерили Діану Клівз – якусь далеку родичку, – і Губерт дуже до неї прикипів, мало не поклонявся їй.

– І, безсумнівно, йому не подобалася думка, що вона може вийти заміж? – припустив Пуаро.

– Ні, якщо вона вийде заміж за того, кого треба.

– А той, хто треба, – це ви?

– Я не казав…

– Mais, non, mais, non! [21] Та ні, та ні! ( фр .) Ви нічого не сказали. Але ж це так?

– Так, я закоханий у неї. Літчему Роше це подобалося. Це збігалося з його планами.

– А сама мадемуазель?

– Я ж казав вам – це втілення диявола.

– Розумію. У неї були свої погляди на те, як розважатися, правда ж? Але до чого тут капітан Маршалл?

– Вона часто з ним зустрічалася. Так кажуть. Не те щоби в цьому щось було. Ще одна чутка – не більше.

Пуаро кивнув.

– Але якщо припустити, що в цьому щось є, то, можливо, це й пояснює, чому містер Літчем Роше хотів бути обережним?

– Ви ж розумієте, правда, що не має ґрунтовних причин підозрювати Маршалла в розтраті.

– Oh, parfaitement, parfaitement! [22] О, цілком, цілком! ( фр .) Це може бути оборудка з фальшивими чеками, у якій замішаний хтось із домочадців. Цей молодий чоловік, містер Дейлгаус. Хто він?

– Племінник.

– Він же спадкоємець?

– Син сестри. Звичайно, він може успадкувати прізвище, адже більше Літчемів Роше не залишилось.

– Розумію.

– Це місце насправді заповідне, хоча воно завжди переходить від батька до сина. Я постійно уявляв, як це місце перейде спочатку дружині, а після її смерті – Діані, якщо він не заперечуватиме проти її шлюбу. Розумієте, її чоловік зможе взяти її прізвище.

– Я вловлюю суть, – сказав Пуаро. – Мсьє, ви надзвичайно приємні та дуже мені допомогли. Можна попросити вас ще дещо: поясніть мадам Літчем Роше все, що я вам розповів, і попросіть її приділити мені хвилинку уваги.

Навіть раніше, ніж він сподівався, відчинилися двері, і до кімнати зайшла місіс Літчем Роше. Вона підпливла до крісла.

– Містер Барлінґ усе мені пояснив, – сказала жінка. – Звичайно, не повинно бути ніякого скандалу. Хоча я думаю, це доля, а ви? Маю на увазі дзеркало й усе таке.

– Comment … дзеркало?

– Як тільки я його побачила, то зрозуміла: це символ. Губерта. Розумієте, прокляття. Думаю, старі роди часто мають такі прокляття. Губерт завжди був дуже чудернацький. Останнім часом він видавався навіть дивакуватішим, ніж завжди.

– Мадам. Вибачте, що запитую, але вам останнім часом не бракує грошей?

– Гроші? Я ніколи не думала про гроші.

– Мадам, знаєте, як кажуть? Хто ніколи не думає про гроші, часто їх потребує.

Він тихо засміявся. Жінка не відповіла. Її погляд блукав десь далеко.

– Дякую вам, мадам, – сказав він, і бесіда закінчилася.

Пуаро подзвонив, і прийшов Діґбі.

– Я хочу, щоб ви відповіли на кілька запитань, – сказав Пуаро. – Я приватний детектив, мене викликав ваш господар перед своєю смертю.

– Детектив? – вигукнув дворецький. – Але навіщо?

– Будь ласка, дайте відповідь на кілька моїх запитань. Щодо пострілу…

Він вислухав розповідь дворецького.

– Тож ви вчотирьох були в холі?

– Так, сер. Містер Дейлгаус та міс Ешбі, а містер Кін вийшов з вітальні.

– А де були інші?

– Інші, сер?

– Так, місіс Літчем Роше, міс Клівз і містер Барлінґ.

– Сер, місіс Літчем Роше та містер Барлінґ спустилися пізніше.

– А міс Клівз?

– Сер, думаю, міс Клівз була у вітальні.

Пуаро поставив ще кілька запитань, потім відпустив дворецького, попередньо попросивши запросити до нього міс Клівз.

Вона одразу ж прийшла, і Пуаро поглянув на неї, зважаючи на одкровення Барлінґа. Безперечно, вона була красунею, у білій атласній сукні з трояндою на плечі.

Пуаро пояснив, які обставини привели його до «Літчем Клоуз», при цьому пильно за нею спостерігаючи, але вона виказувала лише істинну зацікавленість і жодного сліду занепокоєння. Вона безпристрасно, хоч і з ноткою схвалення, говорила про Маршалла. Лише згадавши Барлінґа, вона ожила.

– Цей чоловік шахрай, – різко сказала вона. – Я казала це старому, але він і слухати не хотів – продовжував доручати йому гроші.