Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

– Мадемуазель, вам шкода, що ваш батько загинув?

Вона витріщилася на нього.

– Звичайно. Містере Пуаро, знаєте, я сучасна й не буду привселюдно плакати. Але старий завжди мені подобався. Хоча, звісно, для нього так краще.

– Краще для нього?

– Так. Цими днями його мали б запроторити в божевільню. На нього це тиснуло, це переконання, що останній Літчем Роше з «Літчем Клоуз» усемогутній.

Пуаро задумливо кивнув.

– Розумію, розумію. Так, усі ознаки розумових проблем. До речі, ви дозволите мені подивитися на вашу сумочку? Вона чарівна – ці шовкові пуп’янки троянд. Що я казав? О, так, а ви чули постріл?

– Авжеж. Але я думала, що це автомобіль, чи браконьєр, чи щось таке.

– Ви були у вітальні?

– Ні. Я була в саду.

– Розумію. Дякую вам, мадемуазель. Тепер я хотів би зустрітися з містером Кіном, гаразд?

– Джефрі? Я пошлю за ним.

Зайшов Кін, бадьорий і зацікавлений.

– Містер Барлінґ розповідав мені, чому ви тут. Не знаю, чи можу я щось вам розповісти, але якщо так…

Пуаро його перебив.

– Мсьє Кін. Я хочу знати єдину річ. Чому ви зупинилися та що підняли, коли сьогодні ввечері ми всі йшли до кабінету?

– Я… – Кін скочив зі стільця, а потім знову сів. – Не знаю, що ви маєте на увазі, – невимушено сказав він.

– О, мсьє. Думаю, знаєте. Знаю, що ви йшли за мною. Один мій друг каже, що в мене очі на потилиці. Ви щось підняли й поклали це в праву кишеню піджака, у якому вечеряли.

Запала пауза. На красивому обличчі Кіна проглядалася нерішучість. Нарешті він зважився.

– Вибирайте, містере Пуаро, – сказав чоловік і, нахиляючись уперед вивернув кишеню. Там були мундштук, носовичок, маленький шовковий пуп’янок троянди й маленька золота коробка для сірників.

Трохи повагавшись, Кін сказав:

– Насправді, то було ось це. – Він узяв коробку для сірників. – Мабуть, я впустив її перед тим.

– Я так не думаю, – заперечив Пуаро.

– Що ви маєте на увазі?

– Те, що кажу. Мсьє, я людина чистоти, методу й порядку. Коробка для сірників на підлозі – я би її побачив і підняв. Я б точно помітив коробку для сірників такого розміру! Ні, мсьє, думаю, це було щось набагато менше, щось таке, як ось це.

Він узяв маленький пуп’янок троянди.

– Думаю, це із сумочки міс Клівз.

На якусь мить запала пауза, а потім Кін зі сміхом визнав це.

– Так, справді. Вона… дала його мені минулого вечора.

– Розумію, – сказав Пуаро.

Тієї ж миті двері відчинилися, і в кімнату зайшов високий світловолосий чоловік у буденному костюмі.

– Кіне, що сталося? Літчем Роше застрелився? Слухай, я не можу повірити. Це неймовірно.

– Дозволь відрекомендувати тобі, – сказав Кін, – містера Еркюля Пуаро. Він усе тобі розповість, – і вийшов з кімнати, грюкнувши дверми.

– Містере Пуаро, – охоче почав Джон Маршалл, – я надзвичайно радий вас бачити. Нам просто пощастило, що ви тут. Літчем Роше не казав мені, що ви приїжджаєте. Сер, я ваш палкий прихильник.

«Цей молодий чоловік просто роззброює, – думав Пуаро. – Не зовсім молодий, оскільки на скронях у нього сивина, та й на чолі зморшки. Але голос і манери надають йому певної хлоп’ячості».

– Поліція…

– Сер, вони вже тут. Я приїхав з ними, коли почув новину. Вони не здаються надто здивованими. Звичайно, він був божевільний, як капелюшник, але ж…

– Навіть у такому разі вам дивно, що він скоїв самогубство?

– Чесно кажучи, так. Я не міг подумати, що… ну, що Літчем Роше міг уявити собі, що без нього світові буде краще.

– Наскільки я розумію, останнім часом у нього були проблеми з грішми?

Маршалл кивнув.

– Він вирахував. Через авантюрні схеми Барлінґа.

Пуаро тихо сказав:

– Буду дуже відвертим. У вас була причина вважати, що містер Літчем Роше підозрює вас у шахрайстві з рахунками?

Маршалл кумедно збентежився й витріщився на нього. Він був такий потішний, що Пуаро аж усміхнувся.

– Капітане Маршалл, бачу, ви сильно вражені.

– Звісно, так. Сама ця ідея сміховинна.

– А! Ще одне питання. Він не підозрював, що ви хочете вкрасти в нього його прийомну доньку?

– О, то ви знаєте про мене й Ді? – він збентежено засміявся.

– Отже, це так?

Маршалл кивнув.

– Але старий нічого про це не знав. Ді не сказала б йому. Думаю, вона мала рацію. Він вибухнув би наче кошик з ракетами. Я мусив би піти з роботи, та й було б по всьому.

– Тож який був ваш план?

– Сер, скажу вам, що я навіть і не знаю. Я залишив це на Ді. Вона сказала, що все владнає. Насправді я шукав роботу. Якби знайшов, пішов би з цієї.