Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

– Так, мадемуазель. Ви сказали мені, що поспішали вниз, тому що думали, що гонг звучав уже вдруге, оскільки перший ви чули.

Він кинув швидкий погляд навколо кімнати.

– Ви не розумієте, що це значить? – вигукнув він. – Ви не бачите? Дивіться! Дивіться! – Пуаро підскочив до крісла, де сиділа жертва. – Ви помітили, у якому положенні було тіло? Бідолаха не сидів боком до робочого столу, ні, він сидів обличчям до вікна. Хіба це природний спосіб для скоєння самогубства? Jamais, jamais! [24] Ніколи, ніколи! ( фр .) На аркуші паперу ви пишете свою апологію – «Вибачте», – відкриваєте шухляду, берете пістолет, тримаєте його біля голови і стріляєте. Ось так скоюють самогубство. А тепер розгляньмо вбивство! Жертва сидить за столом, убивця стоїть поруч із ним і розмовляє. І, розмовляючи, стріляє. Куди ж летить куля? – Він помовчав. – Просто крізь голову, крізь двері, якщо вони відчинені, і вдаряється в гонг.

А! Ви починаєте розуміти? Це був перший гонг, який чула тільки мадемуазель, оскільки її кімната якраз над ним.

Що робить убивця далі? Зачиняє двері, замикає їх, кладе ключ у кишеню вбитого, повертає тіло в кріслі на бік, натискає пальцем мерця на пістолет, а потім кидає його збоку, розтрощує дзеркало на стіні як завершальний ефектний штрих – коротше, «організовує» його самогубство. Потім виходить через вікно, струшуючи засув на місце. Убивця йде не по траві, бо на ній залишилися б сліди, а по клумбі, де він їх одразу може згладити, отже, не залишаючи жодного сліду. Після цього він повертається в будинок, і о дванадцятій хвилині на дев’яту, коли у вітальні, крім нього, нікого нема, стріляє з револьвера з вікна вітальні та йде в хол. Містере Джефрі Кін, так це було?

Вражений, секретар втупився в обвинувача, який наближався до нього. Потім почувся крик, і перший упав на землю.

– Думаю, це і є відповідь, – сказав Пуаро. – Капітане Маршалл, викличете поліцію? – Він схилився над розпростертим тілом. – Здається, коли вони приїдуть, він усе ще буде непритомним.

– Джефрі Кін, – пробурмотіла Діана. – А який у нього був мотив?

– Думаю, як секретар, він мав певні можливості: рахунки, чеки. Щось викликало підозри містера Літчема Роше, який запросив мене.

– Чому вас? Чому не поліцію?

– Думаю, мадемуазель, ви можете відповісти на це питання. Месьє підозрював, що між вами і цим молодим чоловіком щось було. Щоб відвернути його увагу від капітана Маршалла, ви безсоромно фліртували з містером Кіном. Так, не треба заперечувати! Містер Кін пронюхує про мій приїзд і діє оперативно. Суть його схеми полягає в тому, що злочин повинен відбутись о 8: 12, коли в нього буде алібі. Його єдина небезпека – це куля, яка точно лежить десь біля гонга і яку він не встигає забрати. Коли ми всі йдемо до кабінету, він її піднімає. Думає, що в такий напружений момент ніхто не помітить. Але я, я помічаю все! Я запитую його про це. Він якусь хвилину роздумує, а потім розігрує комедію! Він натякає, що підібрав шовковий пуп’янок, грає роль закоханого молодого чоловіка, що захищає даму серця. О, він дуже розумний, і якби ви не зривали маргаритки…

– Я не розумію, до чого тут вони.

– Не розумієте? Слухайте: на клумбі було лише чотири сліди, але коли ви збирали квіти, то мали б залишити набагато більше. Тому в проміжку між тим, як ви збирали квіти й коли повернулися за пуп’янком, хтось розрівняв клумбу. Це не садівник – той не працює після сьомої. Значить, це мав бути той, хто винен, то мав бути вбивця. Убивство було скоєне до того, як пролунав постріл.

– Але чому ніхто не почув справжнього пострілу? – запитав Гаррі.

– Глушник. Це доведуть, як і те, що револьвер кинули в кущі.

– Який ризик!

– Чому ризик? Усі були нагорі, одягалися до вечері. Це був дуже вдалий момент. Єдиною перешкодою була куля, проте навіть це, як він уважав, минуло добре.

Пуаро витягнув її.

– Він кинув її під дзеркало, коли ми з містером Дейлгаузом оглядали вікно.

– Ой! – Діана повернулася до Маршалла. – Джоне, одружуйся зі мною й забери мене звідси.

Барлінґ кашлянув.

– Моя дорога Діано, за умовами заповіту мого друга …

– Чхати я на них хотіла, – плакала дівчина. – Ми можемо малювати малюнки на асфальті.

– Немає потреби це робити, – сказав Гаррі. – Ді, ми поділимося порівну. Я не збираюся привласнювати все тільки тому, що в дядька були бзики.

Раптово почувся крик. Місіс Літчем Роше схопилася на ноги.

– Містере Пуаро! Дзеркало… Він же навмисне розбив його.

– Так, мадам.