Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

– Знати що?

– Винна чи невинна людина.

Він хмуро посміхнувся. Адвокат лестив собі, що зазвичай і справді знав. Проте в багатьох випадках його особиста думка відрізнялася від думки присяжних.

Знервована Магдален відсунула капелюшок з чола, оглянула кімнату та сказала:

– Тут так тихо. Хіба вам іноді не хочеться трохи галасу?

Глухий кут! Мимоволі її слова, сказані випадково, зачепили його за живе. Глухий кут. Так, завжди є вихід, шлях, яким ти прийшов, шлях назад, до світу. Щось нестримне, юне стрепенулося в ньому. Її щира віра зачепила найкраще в його душі, а стан проблеми розбудив у ньому криміналіста. Він захотів побачити тих людей, про яких вона розповідала. Прагнув скласти про них своє враження.

Паллісер сказав:

– Якщо ви справді переконані, що я можу бути корисний… Та пам’ятайте, я нічого не обіцяю.

Він очікував, що її переповнить радість, та вона сказала дуже спокійно.

– Я знала, що ви відгукнетеся. Завжди вважала вас справжнім другом. Підете зі мною просто зараз?

– Ні. Гадаю, буде краще, якщо я відвідаю вас завтра. Можна дізнатися ім’я й адресу юриста міс Кребтрі? Можливо, у мене виникне до нього кілька запитань.

Вона записала їх і дала адвокату. Потім підвелася й досить соромливо промовила:

– Я… я справді страшенно вдячна вам. До побачення.

– А ваша адреса?

– Про що я тільки думаю! Челсі, Палатайн-Вок, вісімнадцять.

Наступного дня о третій годині сер Едвард Паллісер стриманим розміреним кроком підійшов до будинку вісімнадцять на Палатайн-Вок. Перед тим він уже дещо дізнався. Зранку адвокат заїхав до Скотленд-Ярду, де помічником комісара був його давній друг, а також поговорив з юристом покійної міс Кребтрі. У результаті картина трохи прояснилася. Розпорядження міс Кребтрі були дещо дивні. Вона ніколи не користувалася чековою книжкою. Натомість мала звичку писати своєму юристові й просити, щоб він готував для неї певні суми грошей у п’ятифунтових купюрах. Майже завжди однакова сума. Три сотні фунтів чотири рази на рік. Вона сама приїжджала за ними у фіакрі, вважаючи його єдиним безпечним засобом для пересування. З інших причин жінка ніколи не виходила з дому.

У Скотленд-Ярді сер Едвард дізнався, що питання фінансів вивчали дуже докладно. Міс Кребтрі належало виплатити чергову частку грошей. Очевидно, попередні три сотні були потрачені чи майже потрачені. Та саме в цьому виявилося непросто переконатися. Перевіривши витрати на господарство, стало очевидно, що витрати міс Кребтрі у цьому кварталі були набагато менші, ніж триста фунтів. Проте вона мала звичку надсилати п’ятифунтові банкноти нужденним друзям та родичам. Багато чи мало грошей залишилося в будинку на момент смерті міс Кребтрі, було спірним питанням. Бо не знайшли нічого.

Саме про це міркував сер Едвард, коли підходив до Палатайн-Вок.

Двері будинку (у ньому не було підвального приміщення) відчинила невеличка стара жінка з тривожним поглядом. Його провели до великої кімнати ліворуч від невеличкого коридору, і тоді до нього підійшла Магдален. На її обличчі чіткіше, ніж напередодні, він побачив сліди нервового напруження.

– Ви просили мене порозпитувати, то я й прийшов, – сказав сер Едвард і посміхнувся, потискуючи їй руку. – Спершу мені потрібно знати, хто бачив вашу тітку останнім та о котрій саме годині це трапилося.

– То було по п’ятій, одразу ж після чаю. Останньою її бачила Марта. Того полудня вона оплатила замовлення і принесла тітоньці Лілі решту грошей і рахунки.

– Ви довіряєте Марті?

– Так, цілком. Вона працювала в тітоньки Лілі десь… років тридцять, гадаю. Надзвичайно чесна жіночка.

Сер Едвард кивнув.

– Ще одне запитання. Чому ваша кузина, місіс Кребтрі, приймала засіб від головного болю?

– Ну, бо в неї боліла голова.

– Звісно, та чи була на те якась причина?

– Так, певним чином. За ланчем розпочалася сварка. Емілі дуже збудлива й надто запальна. У неї іноді виникали сутички з тіткою Лілі.

– І тоді, під час ланчу?

– Так. Тітка Лілі трохи прискіпувалася до дрібниць. Усе почалося з дурнички, а тоді найшла коса на камінь. Емілі наговорила багато такого, чого насправді не думала: сказала, що піде з дому й більше не повернеться, що їй дорікають куснем хліба – молола всіляку дурню. А тітка Лілі відповіла їй, що чим швидше вона з чоловіком спакує свої речі й покине будинок, тим краще. Та насправді все це нічого не означало.

– Тому що містер та місіс Кребтрі не могли собі дозволити спакуватися й піти?