Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

Однією з таких пристрастей була його музика. Коли він грав для свої гостей – а вечорами він грав часто, – усі мали дотримувати тиші. Хтось прошепотів коментар, шурхіт сукні чи навіть просто порух – він обертався, несамовито репетував, і бідолашний гість утрачав шанс на майбутнє запрошення.

Іншим моментом була цілковита пунктуальність щодо вечері. Сніданок вважався неважливим – за бажання можна спуститися навіть опівдні. Обід теж – звичайна холодна м’ясна страва й тушковані овочі. Але вечеря – це був ритуал, бенкет, її готував cordon bleu [14] Першокласний шеф-кухар ( фр .) , котрого дядько фантастичною зарплатнею переманив із великого готелю.

Перший гонг лунав, коли було п’ять хвилин на дев’яту. О восьмій п’ятнадцять ударяв другий гонг, одразу ж відчиняли двері, гостям, що вже чекали, оголошували: «Вечерю подано», і урочиста процесія рухалася в їдальню. Кожен, хто насмілювався запізнитися на другий гонг, відтепер був відлучений, і «Літчем Клоуз» назавжди зачинявся перед нещасливцем.

Цим можна пояснити й занепокоєння Джоан Ешбі, і здивування Гаррі Дейлгауза, коли він почув, що того вечора священна діяльність затримується на десять хвилин. Хоча він не був із дядьком у дуже близьких стосунках, але досить часто гостював у «Літчем Клоуз» і знав, наскільки незвичним це було.

Джефрі Кін, секретар Літчема Роше, теж дуже здивувався.

– Надзвичайно, – зауважив він. – Я не пам’ятаю, щоб таке колись було. Ви певні?

– Так стверджував Діґбі.

– Він щось сказав про потяг, – додала Джоан Ешбі. – Принаймні мені так здається.

– Дивно, – задумливо сказав Кін. – Хоча, думаю, ми дізнаємося про це, коли настане час. Але це дуже незвично.

Кілька хвилин чоловіки мовчали й дивилися на дівчину. Джоан Ешбі була чарівливим створінням, блакитнооким і золотоволосим, із пустотливим поглядом. Це були її перші відвідини «Літчем Клоуз», і її запросили на прохання Гаррі.

Відчинилися двері, і в кімнату зайшла Діана Клівз, прийомна дочка Літчема Роше.

Вона була диявольськи граційна, а її темні очі і гострий язик натякали на відьмацтво. Майже всі чоловіки впадали за Діаною, а їй подобалися їхні намагання завоювати її. Дивна істота, у якій поєднувалися поманливе тепло й абсолютна холодність.

– Зі старим щось сталося, – зауважила вона. – Уперше за багато тижнів він не прийшов сюди раніше за всіх, не дивиться на годинник і не метушиться, як тигр, туди-сюди в очікуванні їжі.

Чоловіки ринулися вперед. Вона обом чарівно усміхнулася, а потім попрямувала до Гаррі. Джефрі Кін густо почервонів і відійшов.

Однак за мить, коли зайшла місіс Літчем Роше, він оговтався. Це була висока смаглява жінка, чий погляд нічого не промовляв, у драпірованій сукні невизначено відтінку зеленого. З нею йшов чоловік середнього віку із дзьобоподібним носом і вольовим підборіддям – Ґреґорі Барлінґ. Він був відомою постаттю у фінансовому світі, близьким родичем з маминого боку і вже кілька років щирим другом Губерта Літчема Роше.

– Бум!

Знову гучно зазвучав гонг. Коли звучання затихло, двері відчинилися й Діґбі оголосив:

– Вечерю подано!

Потім, хоча слуга був добре навчений, на його беземоційному обличчі з’явилося здивування. Уперше на його пам’яті господар не присутній у кімнаті.

Було очевидно, що здивовані всі. Місіс Літчем Роше невпевнено засміялася.

– Надзвичайно! Справді, я не знаю, що робити.

Усі були заскочені зненацька. Руйнувалася сама традиція «Літчем Клоуз». Що ж могло трапитись? Розмова стихла. Запало напружене очікування.

Нарешті двері ще раз відчинилися; вихопилося полегшене зітхання, стримуване ледь помітною тривогою: як оцінити цю ситуацію. Не можна промовити нічого, що засвідчило б очевидне: сам господар не дотримався суворого правила маєтку.

Але новоприбулий не був Літчемом Роше. Замість великої бородатої вікінгоподібної фігури в довгу вітальню зайшов дуже маленький чоловік, очевидно, іноземець, із яйцеподібною головою, пишними вусами й у бездоганному вечірньому вбранні.

Новоприбулий попрямував до місіс Літчем Роше. Його очі блищали.

– Мої вибачення, мадам, – сказав він. – Боюся, я трохи спізнився.

– Зовсім ні, – неясно пробурмотіла місіс Літчем Роше. – Зовсім ні, містере… – вона замовкла.

– Пуаро, мадам. Еркюль Пуаро.

Позаду себе він почув дуже м’яке «о», радше видих, аніж вимовлене слово – напевне, це вигукнула одна з жінок. Мабуть, це йому лестило.

– Ви знали, що я приїду? – ласкаво промовив він. – N ’ est ce pas, madame? [15] Чи не правда, місіс? ( фр .) Ваш чоловік сказав вам.