– Я думаю про ті слова, які ти щойно промовив. Краще б тобі, Тренте, не приходити додому.
– Що ти маєш на увазі?
– Озирнись!
Джек Трент різко розвернувся. У дверях кімнати стояла Клер… та інспектор Вераль…
Трент відреагував швидко. Револьвер вистрілив лише один раз – і знайшов свою ціль. Він похилився вперед на стіл. Інспектор підскочив до нього, а Дермот, наче уві сні, дивився на Клер. Розірвані думки плуталися в його мозку. Його дядько… їхня сварка… колосальне непорозуміння… англійські закони щодо розлучення, які ніколи би не звільнили Клер від божевільного чоловіка… «ми всі повинні жаліти її»… змова між нею та сером Елінґтоном, яку розкрив хитрий Трент… як вона плакалася йому, «огидно… огидно… огидно!» Так, але тепер…
Інспектор знову випростався.
– Мертвий, – досадливо сказав він.
– Так, – почув Дермот сам себе, – він завжди був хорошим стрільцем…
Джоан Ешбі вийшла зі спальні та якусь мить постояла біля дверей. Вона вже було повернулася, щоби зайти назад, як раптом їй видалося, що просто під ногами пролунав гонг.
Джоан одразу, майже бігом, кинулася вперед. Вона так поспішала, що на верхньому майданчику налетіла на молодого чоловіка, який наближався з протилежного боку.
– Привіт, Джоан. Чому так поспішаєш?
– Вибач, Гаррі. Я тебе не помітила.
– Та я бачу, – сухо відповів Гаррі Дейлгаус. – Але я питаю, чому ти так квапишся?
– Ударив гонг.
– Я знаю. Але це був тільки перший гонг.
– Ні, це вже другий.
– Перший.
– Другий.
Отак, сперечаючись, вони спускались сходами. Вони вже були в холі, де, щойно поклавши молоточок для гонгу, до них серйозно й велично наближався дворецький.
– Це другий, – наполягала Джоан. – Я в цьому впевнена. А крім того, подивися, котра вже година.
Гаррі Дейлгаус глянув на великий годинник із маятником.
– Лише дванадцять на дев’яту, – кинув чоловік. – Джоан, я вірю, що ти маєш слушність, просто не чув першого гонгу. Діґбі, – звернувся він до дворецького, – це перший гонг чи другий?
– Перший, сер.
– О восьмій дванадцять? Діґбі, когось за таке звільнять.
На мить на обличчі дворецького з’явилася слабка усмішка.
– Сер, сьогодні вечеря буде на десять хвилин пізніше. Наказ господаря.
– Неймовірно! – вигукнув Гаррі Дейлгаус. – Нічого собі! Чесне слово, ну й справи! Диво на диві. Що знову сталося з моїм глибоко шанованим дядьком?
– Сер, потяг, котрий прибуває о сьомій, спізнився на півгодини і… – дворецький замовк, оскільки пролунав звук, схожий на удар батога.
– Що то за… – спитав Гаррі. – Прозвучало, наче постріл.
З вітальні ліворуч від них вийшов красивий смаглявий чоловік.
– Що то було? – сказав він. – Пролунало, як постріл.
– Мабуть, це з вихлопної труби автомобіля, – припустив дворецький. – Дорога проходить надто близько до цього боку будинку, а вікна нагорі відчинені.
– Можливо, – з ноткою сумніву сказала Джоан. – Але тоді звук лунав би з того боку. – Вона махнула рукою вправо. – А мені здалося, що звук долинав звідти, – і жінка вказала наліво.
Смаглявий чоловік похитав головою.
– Не думаю. Я був у вітальні. Вийшов звідти, бо почув, що звук долинав звідси. – Він кивнув головою в бік гонга та вхідних дверей.
– Схід, захід і південь, так? – спитав невгамовний Гаррі. – Ну, Кіне, я доповню. Для мене звук долинав із півночі. Думаю, звук був позаду нас. Які ідеї щодо цього?
– Ну, це завжди вбивство, – посміхаючись, сказав Джефрі Кін. – Перепрошую, міс Ешбі.
– Я просто здригнулася, – мовила Джоан. – Нічого страшного. Як ви там кажете, мурашки по шкірі.
– Хороший варіант – убивство, – сказав Гаррі. – Але, на жаль! Ані стогонів, ані крові. Боюся, що це просто браконьєр уполював кролика.
– Звучить банально, але, мабуть, так воно і є, – погодилася Джоан. – Але це прозвучало так близько. Усе ж ходімо до вітальні.
Сміючись, усі зайшли у велику вітальню.
«Літчем Клоуз» був одним із найвідоміших старих маєтків Англії. Його власник, Губерт Літчем Роше, не мав спадкоємців, а його дальші родичі часто підсміювалися з нього: «Старий Губерте, знаєш, тобі вже давно треба в божевільню. Божевільний, як капелюшник, бідолашний старий».
Окрім перебільшення друзів і родичів, у цьому твердженні була й частка правди. Губерт Літчем Роше справді вирізнявся ексцентричністю. Він був хорошим музикантом, проте мав некерований характер і завищене відчуття власної значущості. Люди, які гостювали в нього, повинні були поважати його пристрасті, або ж більше їх не запрошували.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу