Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

– Дякую вам, сер. Добраніч, сер.

Джонсон пішов.

Двоє чоловіків дивилися один на одного. Це миттєве втручання заспокоїло бурю.

– Дядьку, – сказав Дермот. – Мені не слід було говорити з вами в такому тоні. Я цілком розумію, що зі свого боку ви маєте рацію. Але я вже давно люблю Клер Трент. Той факт, що Джек Трент – мій найкращий друг, перешкоджав мені зізнатися Клер у коханні. Але за таких обставин це більше не береться до уваги. Думка про те, що фінансові обмеження можуть злякати мене, просто абсурдна. Думаю, ми обидва сказали все, що треба було. Добраніч.

– Дермоте!

– Справді, немає сенсу сперечатися далі. Доброї ночі, дядьку Елінґтоне. Мені шкода, але так уже є.

Він швидко вийшов, зачинивши за собою двері. У залі було темно. Дермот пройшов крізь нього й вискочив на вулицю, грюкнувши за собою дверима.

Трохи далі по вулиці, біля сусіднього будинку, щойно звільнилося таксі, чоловік гукнув його й поїхав до галереї Графтон.

Збитий із пантелику, він хвилину стояв у дверях зали, відчуваючи легке запаморочення. Різка джазова музика, усміхнені жінки – Дермот ніби потрапив в інший світ.

Чи це все йому наснилося? Неможливо, щоби ця похмура розмова з дядьком відбулася насправді. Повз нього, наче лілея, у біло-сріблястій сукні, яка підкреслювала її стрункість, пропливла Клер. Вона всміхнулася йому, спокійно й безтурботно. Звичайно, то був просто сон.

Танець припинився. Тепер вона була поруч із ним, усміхалася йому в обличчя. Як уві сні, він запросив її на танець. Зараз жінка була в його обіймах, знову залунали хрипкі мелодії.

Дермот відчув, що вона трохи обвисла на ньому.

– Утомилася? Може, зупинимось?

– Якщо ти не заперечуєш. Ми можемо піти кудись, де змогли б поговорити? Я хочу дещо тобі сказати.

Не сон. Він гепнувся назад на землю. Як він міг собі уявити, що її обличчя спокійне й безтурботне? Її переслідували тривога й страх. Що їй відомо?

Він знайшов тихий куточок, і вони сіли пліч-о-пліч.

– Ну, – сказав він, удаючи безтурботність, якої не відчував. – Ти хотіла щось мені сказати?

– Так. – Вона опустила очі та нервово гралася з китичкою від сукні. – Це складно … дуже…

– Скажи мені, Клер.

– Це просто. Я хочу, щоби ти на якийсь час поїхав.

Він був вражений. Дермот очікував будь-чого, але не цього.

– Ти хочеш, щоб я поїхав? Чому?

– Краще бути чесною, правда? Я знаю, що ти – джентльмен і мій друг. Я хочу, щоб ти поїхав, тому що я дозволила собі захопитися тобою.

– Клер.

Він онімів від її слів, язик почав заплітатися.

– Будь ласка, не думай, що я настільки самозакохана, що можу уявити, ніби ти колись закохаєшся в мене. Просто… я не дуже щаслива й… о! Я б хотіла, щоби ти поїхав.

– Клер, хіба ти не знаєш, що я закохався в тебе, страшенно закохався, відколи зустрів?

Вона звела перелякані очі й подивилася на нього.

– Ти закохався? Давно закохався?

– Одразу ж.

– О! – вигукнула вона. – Чому ти не сказав мені? Тоді? Коли я могла до тебе прийти! Чому ти кажеш мені це тепер, коли вже надто пізно. Ні, я збожеволіла, не знаю, що кажу. Я не змогла би прийти до тебе.

– Клер, що ти мала на увазі, коли сказала «тепер, коли вже надто пізно»? Це через мого дядька? Що він знає? Що він думає?

Вона мовчки кивнула, сльози текли по її обличчю.

– Слухай, Клер, ти не повинна в усе це вірити. Ти не повинна про це думати. Замість цього – поїхали зі мною. Ми вирушимо до південних морів, на острови, схожі на зелені самоцвіти. Там ти будеш щаслива, і я піклуватимуся про тебе, завжди оберігатиму.

Він її обійняв, пригорнув до себе, відчував, як жінка тремтить від його дотику. Потім раптом вона вирвалася з його обіймів.

– О, ні, будь ласка. Хіба ти не розумієш? Зараз я не можу. Це було б огидно… огидно… огидно. Увесь цей час я намагалася поводитися красиво, а тепер це було би просто огидно.

Він знітився, збитий з пантелику її словами. Жінка благально подивилася на нього.

– Будь ласка, – сказала вона. – Я хочу бути правильною…

Не зронивши ані слова, Дермот підвівся й покинув її. Якусь мить чоловік був зворушений та ошелешений її словами й аргументами. Коли він брав капелюх і пальто, то зіткнувся з Трентом.

– Привіт, Дермоте, ти рано йдеш.

– Так, сьогодні я не в настрої для танців.

– Паскудна ніч, – похмуро сказав Трент. – Але ж у тебе нема таких турбот, як у мене.

Дермот раптово запанікував, що Трент може йому довіритися. Тільки не це, будь-що, але не це!

– Ну, бувай, – спішно сказав він. – Я їду додому.