Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

Великий лікар не раз якось дивно, дуже дивно поглядав на Клер. Він, здавалося, спостерігав за нею. Від його пильної уваги їй було незатишно. Вона посмикувала руками. Жінка нервувалася, страшенно нервувалася чи, може, злякалася? Чому вона злякалася?

Він сіпнувся й повернувся до розмови за круглим столом. Місіс Еверслі змусила цього видатного чоловіка говорити про свою тему.

– Моя люба леді, – мовив він, – що таке божевілля? Можу вас запевнити: що більше ми вивчаємо предмет, то складніше нам про нього говорити. Ми всі до певної міри вдаємося до самообману, і, коли заходимо настільки далеко, що віримо, ніби ми – російський цар, нас або змушують замовкнути, або ж відсторонюють. Але до цього моменту тривалий шлях. Коли саме нам потрібно провести межу і сказати: «З цього боку здоровий глузд, а з іншого – божевілля»? Звичайно ж, це можливо. Скажу вам більше: якщо особа, яка страждає від такої манії, тримає язика за зубами, імовірно, ми ніколи не зможемо відрізнити її від нормальної людини. Надзвичайна розсудливість божевільного – це найцікавіша тема.

Сер Елінґтон смакував своє вино й аж сяяв.

– Я часто чула, що вони дуже хитрі, – зауважила місіс Еверслі. – Психи, маю на увазі.

– Надзвичайно. І придушення якоїсь конкретної манії дуже часто має катастрофічні наслідки. Усі придушення небезпечні – цього нас навчив психоаналіз. Людина, котрій притаманні незначні дивацтва і яка їх усвідомлює, рідко виходить за цю межу. Але чоловік, – він зробив паузу, – чи жінка, яка видається абсолютно нормальною, насправді може бути джерелом небезпеки для суспільства.

Його погляд обережно ковзнув уздовж столу на Клер, а потім назад. Лікар ще раз сьорбнув вина.

Дермота пройняв неймовірний страх. Що він мав на увазі? На що він натякав? Неможливо, але …

– І все це від придушення самого себе, – зітхнула місіс Еверслі. – Я цілком розумію, ми завжди повинні бути дуже обережними, виражаючи самих себе. Небезпеки, які приховують у собі інші, жахливі.

– Моя дорога місіс Еверслі, – зітхнув лікар. – Ви зовсім мене не зрозуміли. Причина цього нещастя ховається в мозку. Іноді це спричинено зовнішнім впливом, таким як удар, іноді, на жаль, це є вродженим.

– Спадковість – це так сумно, – зітхнула дама. – Сухоти і все таке.

– Туберкульоз не є спадковим, – підкреслив сер Елінґтон.

– Хіба ні? Я завжди думала, що так. Але ж божевілля! Як жахливо. А ще що?

– Подагра, – усміхаючись, сказав лікар. – І дальтонізм – а це досить цікаво. Він передається безпосередньо чоловікам, проте в жінок існує в латентному стані. Тому, у той час як існує багато чоловіків-дальтоніків, жінка може бути дальтоніком лише тоді, коли її мама – латентний носій і одночасно батько теж страждає дальтонізмом, однак така ситуація доволі нетипова. Це називається успадкування, зчеплене зі статтю.

– Як цікаво. Але ж із божевіллям це не так, правда?

– Божевілля можуть однаково передавати і жінки, і чоловіки, – серйозно сказав лікар.

Клер раптом піднялася, відсунувши свій стілець від столу так різко, що він перекинувся й упав. Вона була дуже бліда, і впадало в очі нервове тремтіння її пальців.

– Ви ж тут недовго, правда? – благала вона. – Місіс Томпсон буде за кілька хвилин.

– Одна склянка портвейну – і я весь ваш, – заявив сер Елінґтон. – Я ж прийшов сюди, щоб побачити виступ цієї чудової місіс Томпсон, хіба ні? Ха-ха! Не те що мені потрібен якийсь стимул…

Він уклонився. Клер із вдячністю всміхнулась і вийшла з кімнати, зіпершись на плече місіс Еверслі.

– Здається, я трохи заговорився, – зауважив лікар, повертаючись на своє місце. – Вибач мене, мій дорогий друже.

– Нічого, – недбало відповів Трент.

Він видавався напруженим і стурбованим. Уперше в товаристві свого друга Дермот почувався чужим. Між цими двома був якийсь секрет, яким вони не могли поділитися навіть із давнім другом. І все це було фантастичним і неймовірним. Що ж відбувалося? Нічого, крім пари поглядів і жіночої знервованості.

Ще якусь мить вони пили вино, але незабаром пішли у вітальню, оскільки сказали, що прийшла місіс Томпсон.

Медіум була пухкенькою жінкою середніх років, одягненою в безглуздий пурпуровий оксамит, з дзвінким звичайним голосом.

– Сподіваюся, я не запізнилася, місіс Трент, – весело сказала вона. – Ви ж казали на дев’яту?

– Ви дуже пунктуальні, місіс Томпсон, – солодким, трохи хрипкуватим голосом відповіла Клер. – Це наше маленьке коло.

Більше не було ніяких передмов, очевидно, так було заведено. Медіум обвела всіх проникливим поглядом.