Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

Якби вона змогла втримати його там ще кілька хвилин …

A! Що то? Кроки на дорозі. Скрип хвіртки. Хтось ступає подвір’ям. Відчиняються вхідні двері.

– Ти не можеш поворухнутися , – повторила вона.

А тоді прослизнула повз нього і, вилетівши з кімнати, зомліла в Діка Віндіфорда на руках.

– Боже мій, Алікс! – закричав він.

Потім повернувся до незнайомця, з яким прийшов, – високого, дужого чоловіка в поліцейській формі.

– Ідіть і подивіться, що сталося в тій кімнаті.

Дік обережно поклав Алікс на диванчик і схилився над нею.

– Моя маленька дівчинко, – прошепотів він. – Моя бідна маленька дівчинко. Що з тобою зробили?

Її повіки ворушилися, а вуста просто прошепотіли його ім’я.

Полісмен, торкнувшись Дікового плеча, привів того до тями.

– Сер, у кімнаті немає нічого, окрім чоловіка в кріслі. Здається, наче його дуже налякали й…

– Так?

– Ну, сер, він… мертвий.

Приголомшені, вони почули голос Алікс. Та говорила, як уві сні, із заплющеними очима.

– А потім , – сказала вона, наче цитуючи щось, – він помер…

– Ні, але як же захопливо, – сказала гарненька місіс Еверслі, широко розплющуючи свої прекрасні, хоч і трохи порожні очі. – Часто кажуть, що в жінок є шосте відчуття. Сер Елінґтон, ви думаєте, це правда?

Знаменитий психіатр саркастично посміхнувся. Він страшенно зневажав дурненьких і красивих жінок, таких як оця чергова гостя. Елінґтон Вест був найбільшим авторитетом із психічних захворювань, цілком усвідомлюючи свій статус і важливість. Досить помпезний чоловік, котрий знав собі ціну.

– Місіс Еверслі, очевидно, що в народі побутує багато дурниць. Що означає цей термін – «шосте відчуття»?

– Ви, науковці, завжди такі суворі. Це ж справді надзвичайно, коли іноді видається, що ви щось знаєте – просто знаєте. Я гадаю, відчувати – це справді досить моторошно. Клер розуміє, що я маю на увазі, правда, Клер?

Надувши губки і трохи нахиливши плече, вона звернулася до господині.

Клер Трент не одразу відповіла. Це була невелика звана вечеря: лише вона з чоловіком, Вайолет Еверслі та сер Елінґтон Вест зі своїм племінником Дермотом Вестом, який був давнім приятелем Джека Трента. Сам господар, дужий червонощокий чоловік, приємно ліниво засміявся і продовжив розмову:

– Дурниці це все, Вайолет! Ваш найкращий друг гине в залізничній аварії. І ви одразу ж пригадуєте, що минулого вівторка уві сні бачили чорну кішку – чудово, ви відчули, що щось станеться!

– О, ні, Джеку, зараз ви змішуєте передчуття з інтуїцією. Ну ж бо, сер Елінґтон, ви визнаєте, що передчуття реальні?

– Певним чином це можливо, – обережно зізнався лікар. – Але завжди слід брати до уваги, що значною мірою все залежить від збігу обставин, а крім того, існує незмінна тенденція до осмислення більшої частини історії після самої події.

– Не думаю, що є така річ, як передчуття, – досить різко сказала Клер Трент. – Чи інтуїція, чи шосте відчуття, чи щось таке, що ми зараз так жваво обговорюємо. Ми йдемо життям, як потяг, що крізь темряву мчить до невідомого місця призначення.

– Місіс Трент, це погане порівняння, – сказав Дермот Вест, уперше звівши голову й узявши участь в обговоренні. У його ясних сірих очах, що сяяли на дуже засмаглому обличчі, промайнув дивний блиск. – Бачте, ви забули про сигнали.

– Сигнали?

– Так, якщо зелений – усе гаразд, а червоний указує на небезпеку!

– Червоний – небезпека… Як романтично! – зітхнула Вайолет Еверслі.

Дермот нетерпляче відвернувся від неї.

– Зазвичай так її позначають. Попереду небезпека! Червоний сигнал! Обережно!

Трент зацікавлено на нього подивився.

– Дермоте, старий, ти говориш так, неначе сам мав такий досвід.

– Так воно і є, тобто я мав.

– Розкажи нам.

– Можу розповісти вам про один випадок. У Месопотамії одного вечора, одразу після перемир’я, я зайшов у намет із дуже сильним відчуттям чогось. Небезпека! Обережно! Уявлення не мав, що це було. Я обійшов табір, надмірно метушився, ужив усіх заходів безпеки проти нападу арабів. Потім повернувся у свій намет. Щойно зайшов усередину, це відчуття лише посилилося. Небезпека! Зрештою, я виніс ковдру надвір, загорнувся в неї та спав там.

– Ну, і?

– Наступного ранку, коли я знов увійшов у намет, перше, що побачив, – це великий ніж довжиною десь зо пів’ярда, котрий стирчав з того місця, де мав би лежати я. Незабаром я дізнався, що це був один зі слуг-арабів. Його сина розстріляли як шпигуна. Дядьку Елінґтоне, що ви на це скажете, чи це не приклад того, що я називаю «червоним сигналом»?