Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

– Звичайно, дядьку. Тренте, зустрінемося вже там.

Їдучи до Гарлі-стрит, дядько з племінником були небагатослівними. Сер Елінґтон бовкнув щось на зразок вибачення за те, що витягнув Дермота з компанії, і запевнив, що хоче його затримати лише на кілька хвилин.

– Хлопче, залишити тобі автомобіль? – запитав він, коли обоє вийшли з машини.

– О, не турбуйтеся, дядьку. Я візьму таксі.

– Дуже добре. Я не хочу затримувати Чарлсона довше, аніж це потрібно. Добраніч, Чарлсоне. Де я в дідька подів свої ключі?

Автомобіль поїхав геть, а сер Елінґтон стояв на сходах і марно рився в кишенях.

– Напевно, я залишив їх в іншому пальті, – нарешті сказав він. – Подзвони у двері, добре? Гадаю, Джонсон іще не спить.

За шістдесят секунд незворушний Джонсон справді відчинив двері.

– Джонсоне, я десь подів свого ключа, – пояснив сер Елінґтон. – Принесіть, будь ласка, в бібліотеку віскі із содовою.

– Добре, сер Елінґтон.

Лікар подався до бібліотеки й увімкнув світло. Він кивнув Дермоту, щоб той зачинив за собою двері.

– Дермоте, я не затримаю тебе надовго, але хочу дещо тобі сказати. Чи це моя уява, чи ти, скажімо так, трохи небайдужий до місіс Трент?

Кров прилинула до обличчя Дермота.

– Джек Трент – мій найкращий друг.

– Вибач, але це не відповідь на запитання. Насмілюся сказати, що ти вважаєш мої погляди на розлучення і таке інше дуже пуританськими, але мушу нагадати, що ти мій єдиний близький родич і спадкоємець.

– Немає ніякого питання про розлучення, – сердито сказав Дермот.

– Звичайно, немає, з причини, яку я розумію, можливо, краще, ніж ти. Зараз я не можу назвати тобі тієї причини, але хочу попередити тебе. Клер Трент не для тебе.

Молодий чоловік наразився на пильний дядьків погляд.

– Я розумію і, дозвольте сказати, мабуть, краще, ніж ви думаєте. Я знаю причину вашої присутності на вечері.

– Га? – Лікар був очевидно здивований. – Звідки ти знаєш?

– Можете назвати це здогадом, сер. Я певний, що ви були там із професійних мотивів.

Сер Елінґтон ходив туди-сюди.

– Дермоте, твоя правда. Звичайно, я не зміг би сам це тобі сказати, хоча боюся, скоро це буде відомо всім.

Серце Дермота стислося.

– Ви хочете сказати, що настільки впевнені?

– Так, у родині божевілля з боку матері. Сумний випадок… Дуже сумний випадок.

– Дядьку, я не можу в це повірити.

– Смію запевнити, що так. Для звичайних людей не видно ніяких очевидних ознак.

– А для експертів?

– Очевидність однозначна. І в цьому випадку пацієнта слід якомога швидше взяти під контроль.

– Боже мій! – прошепотів Дермот. – Але не можна замкнути когось просто так.

– Мій любий Дермоте! Замикають лише в тих випадках, коли особи становлять загрозу для суспільства.

– Загрозу?

– Дуже серйозну загрозу. Цілком імовірно, це своєрідна форма манії вбивства. Так було у випадку матері.

Дермот зі стогоном відвернувся, закрив обличчя руками. Клер, білосніжна золотоволоса Клер!

– За цих обставин, – спокійно продовжував лікар, – мій обов’язок – попередити тебе.

– Клер, – пробурмотів Дермот. – Моя бідна Клер.

– Так, справді, ми всі повинні пожаліти її.

Раптом Дермот підняв голову.

– Я не вірю.

– Що?

– Я ж кажу, я в це не вірю. Лікарі помиляються. Усі це знають. І вони завжди схиблені на своїй спеціальності.

– Мій любий Дермоте, – сердито вигукнув сер Елінґтон.

– Кажу вам, я в це не вірю – а проте, навіть якщо це так, мені начхати. Я кохаю Клер. Якщо вона захоче зі мною бути, я заберу її якнайдалі… якнайдалі від втручання лікарів. Я охоронятиму її, дбатиму про неї, огортатиму її своєю любов’ю.

– Нічого такого ти не зробиш. Ти збожеволів?

Дермот презирливо засміявся.

– Насмілюся припустити, ви б так і сказали.

– Зрозумій мене, Дермоте, – намагаючись придушити збудження, сер Елінґтон почервонів. – Якщо ти зробиш цю ганебну річ, – це кінець. Я буду вимушений перестати виділяти тобі кошти і скласти новий заповіт, залишивши все, що в мене є, різним лікарням.

– Робіть зі своїми клятими грошима що хочете, – знизивши голос, сказав Дермот. – Я здобуду жінку, яку люблю.

– Жінку, яка…

– Скажіть проти неї хоч слово, і, їй-Богу, я вб’ю вас! – вигукнув Дермот.

Легкий дзенькіт скла змусив їх обох різко обернутися. У запалі сварки вони не почули, як із тацею з чарками увійшов Джонсон. Його обличчя було незворушним, як у хорошого слуги, але Дермот подумав, скільки ж він почув.

– Дякую, Джонсоне, – коротко сказав сер Елінґтон. – Можете йти спати.