Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

На відміну від жінок, Ентоні був досить невправним у тонкому мистецтві виходу з крамниці без покупки.

– Краще візьму набір для лікеру, – похмуро промовив він.

Здавалось, то було найменше. Він злякався самої думки, що йому вручать канделябр.

З гіркотою в серці він оплатив свою покупку. А потім, коли стара леді запаковувала річ, до нього раптом повернулася сміливість. Зрештою, вона лиш подумає, що він ексцентричний, та й, урешті-решт, яке, до біса, має значення, що вона подумає?

– Огірок, – сказав він ясно й чітко.

Стара карга різко перервала свої пакувальні маніпуляції.

– Га? Що ви сказали?

– Нічого, – демонстративно збрехав Ентоні.

– О! Мені здалося, ви сказали «огірок».

– Сказав, – знову демонстративно відповів Ентоні.

– Що ж, – промовила стара леді. – Чому ж ви раніше цього не сказали? Забираєте мій час. В оті двері й угору сходами. Вона на вас чекає.

Як уві сні, Ентоні пройшов крізь указані двері та піднявся надзвичайно брудними сходами. На верхньому сходовому майданчику через причинені двері було видно маленьку вітальню.

Не зводячи із дверей очей, із виразом нетерплячого очікування на обличчі у кріслі сиділа дівчина.

Що за дівчина! Її лице мало саме такий блідий відтінок кольору слонової кістки, про який Ентоні так часто писав. А її очі! Які очі! Вона не англійка, це було помітно з першого погляду. У ній було щось іноземне й екзотичне, що проявлялося навіть у коштовній простоті її сукні.

Ентоні завмер у дверях, дещо збентежений. Здається, настав час пояснювати. Проте з радісним вигуком дівчина підвелась і кинулася в його обійми.

– Ти прийшов! – вигукнула вона. – Ти прийшов. О, слава всім святим і Пречистій Діві.

Ентоні, який ніколи не оминав свого шансу, гаряче відгукнувся на такі обійми. Дівчина нарешті відірвалась від чоловіка і глянула на його обличчя, мило засоромившись.

– Краще б мені тебе не знати, – виголосила вона. – Справді, краще б не знати.

– Ти так вважаєш? – невпевнено мовив Ентоні.

– Так, навіть твої очі здаються не такими… і ти вдесятеро красивіший, ніж я могла собі уявити.

– Невже?

Ентоні промовляв сам до себе: «Спокійно, хлопче, спокійно. Ситуація розвивається дуже добре, але не втрачай голову».

– Можна знову тебе поцілувати, так?

– Звичайно, можна, – сердечно вимовив Ентоні. – Скільки захочеш.

Відбулася досить приємна інтерлюдія.

«Цікаво, хто ж я, до біса? – думав Ентоні. – Дуже сподіваюсь, що не з’явиться справжній хлопець. Вона така чудова та мила».

Раптом дівчина від нього відступила, на обличчі одразу ж з’явився страх.

– За тобою не стежили?

– Боже, ні.

– Ах, вони такі підступні. Ти не знаєш їх так, як я. Борис, він – диявол.

– Скоро я впораюсь із Борисом заради тебе.

– Ти лев… справді, таки лев. Щодо них, то вони – потолоч … усі вони. Слухай, я це маю ! Вони б убили мене, якби про це знали. Мені було страшно… я не знала, що мені робити, а потім згадала про тебе… Тихо, що це?

То був звук із крамниці під ними. Жестом указавши йому залишатись на місці, вона навшпиньки вийшла на сходи. Повернулась уся сполотніла і з широко розплющеними очима.

– Madre de Dios! То поліція. Вони підіймаються сюди. У тебе є ніж? Револьвер? Що?

– Моя люба дівчино, ти серйозно хочеш, щоб я убив поліцейського?

– Ах! Ти просто божевільний… божевільний! Вони тебе заберуть і підвісять за шию, доки не вмреш.

– Вони що ? – промовив містер Іствуд із неприємним відчуттям, що наче проповзло вгору по хребту.

На сходах почулися кроки.

– Ось і вони, – прошепотіла дівчина. – Відмовляйся від усього. То єдина надія.

– Це досить просто, – визнав містер Іствуд sotto voce [13] Напівголосно ( італ .) .

За хвилину до кімнати увійшли двоє чоловіків. Вони були в цивільному одязі, проте офіційна манера поведінки свідчила про тривалі тренування. Менший, невеликий чоловік із темним волоссям і спокійними сірими очима, почав говорити.

– Я вас заарештовую, Конраде Флекман, – сказав він, – за вбивство Анни Розенбурґ. Усе сказане вами може бути використане проти вас у суді. Ось – ордер, раджу не опиратися.

Придушений крик вирвався з уст дівчини. Ентоні ступив уперед зі стриманою посмішкою.

– Ви припускаєтеся помилки, офіцере, – промовив добродушно. – Моє ім’я – Ентоні Іствуд.

Обох детективів така заява зовсім не вразила.

– Ми з цим потім розберемось, – сказав один із них, той, що раніше мовчав. – А поки що пройдімо з нами.