Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

– Завтра, – мовив останній неохоче.

Тепер він змушений це зробити, але спогади про той божевільний крик про допомогу, який переслідував його щоранку, мають бути безжально затоптані, і він до них не повинен повертатися, хоча б у міру своїх сил.

Наступного вечора він пішов до дядькового будинку й узяв потрібну вазу. Коли він угледів її, то був переконаний більше, ніж будь-коли, що це саме та ваза, котра намальована на ескізі водяними фарбами. Проте як би пильно він її не роздивлявся, але так і не зумів побачити ознак ніякої прихованої ємності.

Об одинадцятій він і Левінґтон прибули до Вересового котеджу. Феліс їх уже чекала й тихо відчинила двері ще до того, як чоловіки встигли постукати.

– Заходьте, – прошепотіла вона. – Мій батько спить нагорі, не треба будити. Я вам тут приготувала каву.

Дівчина провела їх до маленької затишної вітальні. На решітці там стояла спиртова лампа, нахилившись над якою Феліс налила їм запашної кави.

Потім Джек розпакував китайську вазу, загорнуту в багато шарів паперу. Дівчина ахнула, коли побачила її.

– Так, так! – із запалом вигукнула вона. – Це вона… Я б де завгодно впізнала її.

У той час Левінґтон проводив власні приготування. Він прибрав безліч вазочок з маленького столика та поставив його посеред кімнати. Навколо розташував три стільці. Потім, узявши у Джека блакитну вазу, поставив її посередині столика.

– Тепер, – промовив він, – ми готові. Вимкніть світло та сядьмо всі навколо столика, у темряві.

Усі інші підкорились. У темноті знову почувся голос Левінґтона.

– Думайте про щось… або ні про що. Не примушуйте думки. Можливо, один із нас має властивості медіума. Якщо це так, ця особа ввійде в транс. Пам’ятайте: немає чого боятись. Виженіть страх зі своїх сердець і пливіть за течією… пливіть…

Його голос віддалився, настала тиша. Хвилина за хвилиною ця тиша, здавалось, наповнювалася різними можливостями. Левінґтону легко сказати «виженіть страх». Але Джек відчував не страх, а паніку. І він був майже впевнений, що Феліс відчувала те саме. Раптом він почув її голос, тихий і переляканий.

– Щось жахливе трапиться. Я це відчуваю.

– Виженіть страх, – сказав Левінґтон. – Піддайтесь впливу.

Темнота здавалася ще темнішою, а тиша – ще гострішою. І все ближче й ближче насувалось це невизначене почуття небезпеки.

Джек відчув, як він задихається… кам’яніє… якесь зло було дуже близько…

І потім момент напруження минув. Він плив, плив за течією… із заплющеними повіками… спокій… темрява…

Джек злегка заворушився. Голова його була важка… важка, як свинець. Де він?

Сонячне світло… пташки… Він лежав, дивлячись у небо.

Потім усе згадав. Засідання. Маленька кімната. Феліс і лікар. Щось трапилось.

Він сів, у голові так боляче пульсувало, Джек роззирнувся навколо. Він лежав у невеличкому переліску неподалік від котеджу. Поряд нікого. Юнак вийняв годинник. На його подив, стрілки показували пів на першу.

Джек ледь звівся на ноги й так швидко, як міг, побіг до котеджу. Вони, напевно, стривожились його неспроможністю вийти з трансу та винесли на свіже повітря.

Діставшись котеджу, він гучно загримав у двері. Та відповіді не було, як і ніяких ознак життя всередині. Вони, напевно, пішли по допомогу. Або… Джек відчув, як якийсь незрозумілий страх заполонив його. Що ж трапилося минулої ночі?

Хлопець якнайшвидше попрямував до готелю. У той момент, коли він збирався розпитати на рецепції, раптом відчув сильний удар у ребра, що майже збив його з ніг. Обертаючись, щоб висловити своє обурення, він узрів сивоволосого джентльмена, що заходився від сміху.

– Не чекав мене, мій хлопче. Не чекав, еге ж? – промовив той суб’єкт.

– Ой, дядьку Джордже, гадав, що ви за багато миль звідси… десь в Італії.

– Та ні! Приземлився в Дуврі минулої ночі. Вирішив поїхати до міста та зупинитись дорогою тут, щоб тебе побачити. І що ж я бачу? Не був удома цілу ніч, еге ж? Щось цікаве відбувається…

– Дядьку Джордже, – Джек різко його зупинив. – Маю вам розповісти надзвичайну історію. Посмію сказати, ви не повірите.

– Посмію сказати, що не повірю, – сміявся старий чоловік. – Але спробуй, хлопче.

– Та мені потрібно щось поїсти, – продовжував Джек. – Я зголоднів.

Він провів його до їдальні й за поживною трапезою розповів усю історію.

– Лише Бог знає, що з ними сталося, – завершив він.

Його дядько, здавалося, був на межі апоплексичного удару.

– Та ваза, – врешті йому вдалося вимовити. – БЛАКИТНА ВАЗА! Що з нею трапилось?