Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

«Хоча, – роздумував Ентоні, – десять до одного, що він замінить заголовок чимось жахливим, наприклад, «Найстрашніше вбивство», навіть не порадившись зі мною! Ох, клятий телефон».

Він злісно підійшов до апарата і взяв слухавку.

Уже двічі за останню годину він підходив до телефона: один раз – неправильний номер, іншого разу його на обід заманила примхлива світська дама, яку він ненавидів, але яка була занадто впертою, щоб їй відмовити.

– Алло! – гаркнув він у слухавку.

Йому відповів жіночий голос, м’який і пестливий, з іноземним акцентом.

– Це ти, любий? – м’яко промовив голос.

– Що ж… е-е…. я не знаю, – обережно промовив містер Іствуд. – Хто говорить?

– Це я. Кармен. Слухай, любий. Мене переслідують… я в небезпеці… приходь зараз же. Тепер це питання життя чи смерті.

– Перепрошую, – увічливо мовив містер Іствуд. – Боюсь, ви набрали неправильний…

Вона не дала йому закінчити речення.

– Madre de Dios! [12] Матір Божа! ( ісп. ) Вони вже близько. Якщо вони довідаються, що я роблю, то вб’ють мене. Надіюся тільки на тебе. Приходь негайно. Як не прийдеш, то мені смерть. Сам знаєш, 320, Кірк-стрит. Слово «огірок»… Тихо…

Він почув тихе клацання, коли вона поклала слухавку на іншому кінці.

«Що ж, чорти б мене взяли», – мовив до себе ошелешений містер Іствуд.

Він підійшов до своєї банки з тютюном та обережно набив люльку.

«Напевно, – роздумував він, – то був якийсь дивний уплив на мою підсвідомість. Вона не могла сказати «огірок». Усе це дуже незвичайно. Вона сказала «огірок» чи ні?»

Він ходив узад і вперед, не спроможний вирішити.

«320, Кірк-стрит. Що ж це може бути? Вона чекатиме на іншого чоловіка. Якби я зміг усе пояснити. 320, Кірк-стрит. Слово «огірок»… ох, це неможливо, абсурдно, галюцинації перенапруженого мозку».

Він злісно зирнув на друкарську машинку.

– І для чого ти потрібна, цікаво знати? Я дивився на тебе весь ранок, і це мені дуже допомогло. Автор повинен брати сюжет із життя… із життя, чуєш? І я вирушаю по нього.

Він натяг капелюха на голову, з любов’ю глянув на свою безцінну емалеву колекцію і вийшов із квартири.

Кірк-стрит, як відомо більшості лондонців, – це довга порепана дорога, здебільшого відведена під антикварні крамниці, де за високу ціну пропонують різноманітні підробки. Там також є магазини зі старовинною міддю, зі скляними виробами, старі крамниці з уживаними речами та перекупники вживаного одягу.

Номер 320 був відведений під крамницю зі старовинним склом. Різноманітні скляні вироби наповнювали її по вінця. Ентоні змушений був пересуватися дуже обережно, коли підійшов до центрального проходу, обабіч якого стояли винні бокали, а над головою, виблискуючи, коливалися люстри та канделябри. У задній частині крамниці сиділа дуже стара леді з такими пишними вусами, що студенти старших курсів позаздрили б. І, очевидно, з грубими манерами.

Вона глянула на Ентоні й сказала грізним тоном: «Ну?».

Ентоні був молодим чоловіком, якого легко можна збити з пантелику. Він одразу поцікавився, скільки коштують склянки для рейнвейну.

– Сорок п’ять шилінгів за півдюжини.

– О, справді, – сказав Ентоні. – Досить милі, чи не так? А яка ціна оцих?

– Красиві оці, старий Вотерфорд. Віддам за вісімнадцять гіней за пару.

Містер Іствуд відчував, що сам собі створює проблеми. Ще хвилина – і він щось таки купить, загіпнотизований жорстким поглядом старої. Проте чоловік не міг себе змусити піти з крамниці.

– А як щодо цього? – запитав він і вказав на канделябр.

– Тридцять п’ять гіней.

– Ах! – із жалем мовив містер Іствуд. – Це більше, ніж я собі можу дозволити.

– А що вам потрібно? – запитала стара леді. – Щось для весільного подарунка?

– Саме так, – сказав Ентоні, ухопившись за таке пояснення. – Та їх так важко підібрати.

– Та що ж, – проговорила леді, підводячись із рішучим виглядом. – Хороший шматок давнього скла всім підійде. У мене тут є пара старовинних графинів… і невеличкий набір для лікеру, якраз для нареченої…

Наступні десять хвилин Ентоні перебував в агонії. Леді взяла його міцно в руки. Він побачив усі можливі види мистецтва у склі і, зрештою, геть розгубився.

– Прекрасно, прекрасно, – вигукував він з удаваним ентузіазмом, ставлячи назад величезний келих, на який його змусили звернути увагу. Потім якось поспіхом ляпнув: – Можна запитати, чи у вас тут є телефон?

– Ні, немає. На пошті навпроти є відділення зв’язку. То що скажете, келих чи ці чудові старовинні кубки?