Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

У Феліс було перелякане обличчя. Вона склала свої маленькі ручки і благально дивилася на Джека. Останній удавав безтурботність, якої, однак, сам не відчував.

– Усе гаразд, мадемуазель Маршо. Не нервуйтесь. Що я попросив би вас зробити, якщо ви не проти, так це повторити вашу розповідь моєму другові, лікареві Левінґтону, який також тут зупинився.

Феліс дала зрозуміти, що згодна на це, і Джек пішов шукати Левінґтона. Уже за кілька хвилин чоловіки повернулися разом.

Лікар дуже уважно роздивлявся дівчину, коли Джек поспіхом її відрекомендував. Кількома заспокійливими словами він утішив гостю, а потім уважно вислухав її розповідь.

– Дуже цікаво, – сказав він, коли дівчина завершила. – Ви розповіли це своєму батькові?

– Не хотіла його засмучувати. Він і досі дуже хворий, – її очі сповнилися слізьми, – я приховую від нього все, що може його роздратувати чи стривожити.

– Розумію, – добродушно сказав Левінґтон. – Я радий, мадемуазель Маршо, що ви звернулися до нас. Гартінґтон, як вам відомо, мав досвід, схожий на ваш. Гадаю, можу собі дозволити сказати, що ми на правильному шляху. Чи є ще щось, що вас турбує?

Феліс зробила різкий рух.

– Звичайно ж! Яка ж я дурна. Це ж сенс усієї розповіді. Гляньте, мсьє, що я знайшла в буфеті за поличкою, напевне, ковзнуло туди звідкись.

І вона простягнула їм брудний аркуш паперу з намальованим аквареллю ескізом жінки. То була лиш якась мазня, однак видавалася достатньо зрозумілою. На аркуші була зображена висока білявка зі злегка неанглійським обличчям. Вона стояла біля столу з блакитною порцеляновою вазою.

– Я це знайшла лише сьогодні вранці, – пояснила Феліс. – Monsieur le docteur [11] Пане лікарю ( фр. ). , це обличчя жінки, яку я бачила у своєму сні, а це – та сама блакитна ваза.

– Надзвичайно, – прокоментував Левінґтон. – Очевидно, що ключем до цієї таємниці є блакитна ваза. Мені здається, що вона китайська, можливо, старовинна. Схоже, на ній є цікавий рельєфний малюнок.

– Вона китайська, – підтвердив Джек. – Я бачив абсолютно ідентичну в колекції мого дядька – затятого колекціонера китайської порцеляни. І пригадую, що недавно помітив таку ж вазу.

– Китайська ваза, – замислився Левінґтон. Хвилину чи дві він губився у власних думках, потім раптом підвів голову, при цьому його очі дивно блищали. – Гартінґтоне, як довго та ваза у вашого дядька?

– Як довго? Справді не знаю.

– Думайте. Він недавно її купив?

– Я не знаю… так, гадаю, недавно, якщо замислитись. Мене не дуже цікавить порцеляна, та я пам’ятаю, як він показував мені свої «нещодавні надбання», і вона була серед них.

– Менш ніж два місяці тому? Тернери виїхали з Вересового котеджу лише два місяці тому.

– Так, думаю, саме так.

– Чи ваш дядько інколи бере участь у заміських розпродажах?

– Він завжди їздить на розпродажі.

– Отже, не буде надзвичайно неймовірним, якщо ми припустимо, що, власне, той експонат він придбав на розпродажі речей Тернерів. Дивний збіг, або, можливо, це те, що я називаю доторком сліпої справедливості. Гартінґтоне, ви повинні негайно дізнатись у дядька, де він придбав ту вазу.

Обличчя Джека спохмурніло.

– На жаль, це неможливо. Дядько Джордж подався в подорож на континент. Я навіть не знаю, куди до нього писати.

– Як довго він подорожуватиме?

– Від трьох тижнів до місяця щонайменше.

Запала тиша. Феліс сиділа, стурбовано переводячи погляд з одного чоловіка на іншого.

– Що ще ми можемо зробити? – стримано запитала вона.

– Є дещо, – промовив Левінґтон із придушеним захопленням у голосі. – Можливо, це незвично, та я гадаю, ми досягнемо успіху. Гартінґтоне, ви повинні дістати ту вазу. Принесіть її сюди, і, якщо мадемуазель дозволить, ми проведемо ніч у Вересовому котеджі, прихопивши із собою вазу.

Джек відчув, як у нього мурашки побігли по шкірі.

– Що, на вашу думку, трапиться?

– Не маю уявлення… але, чесно кажучи, вірю, що таємницю буде розкрито й привид щезне. Цілком можливо, що у вазі є подвійне дно, що там щось заховане. Якщо не проявляться ніякі феномени, то використаємо власну винахідливість.

Феліс плеснула в долоні.

– Це чудова ідея! – вигукнула вона.

Очі її світилися від ентузіазму. Джек навіть крихти такого ентузіазму не відчував… Власне, у душі він страшенно боявся, та ніщо не змусило б його в цьому зізнатись перед Феліс. Лікар поводився так, наче то була найприродніша пропозиція у світі.

– Коли ви зможете взяти вазу? – запитала Феліс, повертаючись до Джека.