Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

Вони розпочали трохи раніше від сьомої. День був просто ідеальний, безвітряний та безхмарний, проте не дуже спекотний. Лікар грав добре, Джек – жалюгідно. Усі його думки поглинула криза, що насувалася. Він постійно нишком поглядав на годинник. Десь о сьомій двадцять вони дійшли до сьомого ті, а саме між ним та лункою і стояв котедж. Дівчина, як завжди, була в саду, коли вони проходили повз. Вона не звела очей.

Два м’ячі лежали на гріні, м’яч Джека – біля лунки, лікарів – трохи далі.

– Я з цим упораюсь, – сказав Левінґтон. – Гадаю, що повинен упоратися.

Він нахилився, оцінюючи пряму, яка йому потрібна. Джек стояв, завмерши й не відводячи погляду від годинника. Було рівно двадцять п’ять по сьомій.

М’яч швидко прокотився травою, зупинився на краю лунки, наче завагався, і впав усередину.

– Хороший удар, – сказав Джек. Голос його прозвучав хрипло, якось відчужено… Він підтягнув свій наручний годинник вище, зітхнувши з величезним полегшенням. Нічого поганого не трапилось. Прокляття було зняте.

– Якщо ви не проти зачекати, – сказав він, – то я, гадаю, запалю люльку.

Вони зупинились на якийсь час біля восьмого ті. Джек набив та запалив люльку, тримаючи її пальцями, що безконтрольно тремтіли. Здавалось, у нього з душі впав великий тягар.

– Господи, який же прекрасний день, – відзначив він, дивлячись із великим задоволенням на перспективу попереду себе. – Ну ж бо, Левінґтоне, ваш хід.

І тоді він пролунав. Саме тієї миті, коли лікар завдав удару. Жіночий голос, високий і зболений.

– Убивають… Допоможіть! Убивають!

Люлька випала з онімілої Джекової руки, коли він розвертався в тому напрямку, звідки линув голос, а потім, отямившись, подивився на свого компаньйона, затримавши дихання.

Левінґтон споглядав поле, прикривши від сонця очі.

– Трохи не вистачило… проте, здається, минуло бункер [9] У гольфі – штучна перешкода, яма з піском. .

Гартінґтон нічого не чув.

Перед очима Джека, здавалося, закрутився світ. Юнак зробив крок чи два, сильно хитаючись. Коли він отямився, то лежав на невеличкій галявині, а Левінґтон схилився над ним.

– Гаразд, легше тепер, легше.

– Що я зробив?

– Ви знепритомніли, юначе… або ж дуже сильно намагалися це зробити.

– Боже мій! – промовив Джек і застогнав.

– У чому справа? Вас щось тривожить?

– Я вам розповім за хвилину, та спочатку хочу дещо запитати.

Лікар запалив свою люльку й усівся на полі.

– Питайте все, що забажаєте, – заспокійливо сказав він.

– Ви спостерігали за мною останній день чи два. Чому?

Левінґтон блиснув очима.

– Це дуже незручне питання. Кіт має право дивитися на короля, знаєте.

– Не насміхайтеся з мене. Я серйозно. Чому ви це робили? У мене життєво важлива причина для такого питання.

Обличчя Левінґтона посерйознішало також.

– Я вам чесно відповім. Я розпізнав у вас усі ознаки людини, обтяженої сильним стресом, і мене заінтригувало, що ж то може бути за стрес.

– Це я вам можу дуже легко пояснити, – гірко промовив Джек. – Я втрачаю глузд.

Він зробив драматичну паузу, проте його заява не викликала інтересу й жаху, на який Гартінґтон розраховував, тому повторив ще раз:

– Кажу вам: я божеволію.

– Дуже цікаво, – пробурмотів Левінґтон. – Справді дуже цікаво.

Це обурило Джека.

– Гадаю, це вам лише здається. Лікарі такі до біса черстві.

– Ну ж бо, ну ж бо, мій юний друже, ви говорите нісенітницю. Почнімо з того, що, хоча я й здобув свій ступінь, я не практикую медицину. Відверто кажучи, я не лікар, тобто не такий, що лікує тіло.

Джек уважно на нього подивився.

– Лікує розум?

– Так, у якомусь сенсі, та, правду кажучи, я називаю себе лікарем душ.

– О!

– У вашому тоні я чую зневагу, проте нам потрібно застосувати якесь слово, щоб описати активну основу, що виявляє здатність відокремлюватись та існувати незалежно від свого плотського помешкання – тіла. Ми повинні визнати існування душі, юначе, це не лише релігійний термін, вигаданий священиками. Та ми можемо називати це розумом, чи підсвідомістю, чи як вам буде зручно. Ви щойно образилися на мій тон, та я хочу вас запевнити, що мене справді вразило те, що такий виважений та абсолютно нормальний молодий чоловік, як ви, страждає від галюцинацій так серйозно, що втрачає здоровий глузд.

– Я таки втратив здоровий глузд. Я абсолютно божевільний.

– Прошу вибачення за такі слова, але я так не думаю.

– У мене галюцинації.

– По обіді?