Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

Джек витріщився на нього, нічого не розуміючи, та, охоплений потоком слів, що хлинули після цього, потроху почав розуміти.

Слова гарячково пролітали в голові: «Мінґ… унікальна… перлина моєї колекції… вартує щонайменше десять тисяч фунтів… пропозиція від Гоґенгаймера, американського мільйонера… єдина така у світі… Усе зіпсував… що ти вчинив із моєю БЛАКИТНОЮ ВАЗОЮ?»

Джек вибіг із кімнати. Він повинен знайти Левінґтона. Молода леді з приймальні холодно його оглянула.

– Доктор Левінґтон виїхав пізно минулої ночі… автомобілем. Він залишив для вас записку.

Джек розірвав конверт. Записка була короткою й доречною.

Мій дорогий юний друже!

Чи дні надприродного позаду? Не зовсім – особливо після обману за допомогою нової наукової термінології. Найкращі побажання від Феліс, її немічного батька й від мене. У нас дванадцять годин у запасі, чого має вистачити.

Щиро ваш

Амброуз Левінґтон,

Лікар душ.

Містер Іствуд глянув на стелю. Потім додолу на підлогу. Звідти його погляд повільно поповз угору по стіні зліва. Далі, раптово, з твердим зусиллям, він зосередив погляд на друкарській машинці перед собою.

Недоторканна білизнá аркуша паперу була зіпсована великими літерами заголовка.

ТАЄМНИЦЯ ДРУГОГО ОГІРКА

було написано там. Приваблива назва. Ентоні Іствуд уважав, що будь-хто, читаючи такий заголовок, був би одразу заінтригований і зацікавлений ним. «Таємниця другого огірка», – сказали б вони. «Про що ж це може бути? Огірок ? Другий огірок ? Я маю прочитати це оповідання». І читачі б захопилися й зачарувалися тією неперевершеною легкістю, з якою цей майстер детективного жанру звив захопливий сюжет навколо такого простого овоча.

Це все було дуже добре. Ентоні Іствуд знав не гірше за будь-кого, яким саме повинно бути оповідання, проте проблема була в тому, що він ніяк не міг узятися за це. Двома найважливішими пунктами в оповіданні були заголовок і сюжет, усе інше – проста фізична робота, у деяких випадках сама назва підводила до сюжету, як буває, і тоді – вільне плавання. Проте в цьому випадку заголовок продовжував прикрашати верхню частину чистого аркуша, і ніяких ознак сюжету не проявлялося.

Погляд Ентоні Іствуда шукав натхнення в стелі, у підлозі, у шпалерах, але нічого не матеріалізувалось.

– Назву героїню Сонею, – мовив Ентоні, спонукаючи сам себе до дій. – Соня чи, можливо, Долорес… із блідою шкірою кольору слонової кістки… але не такою, як у хворих, і з очима, як бездонне озеро. Героя назву Джорджем чи, можливо, Джоном… щось коротке та британське. Тепер садівник… гадаю, садівник повинен бути, бо ж потрібно якось увести той бісів огірок… садівник може бути шотландцем із досить кумедними песимістичними поглядами на ранні приморозки.

Такий метод деколи спрацьовував, проте цього ранку, схоже, це не вдавалось. Хоча Ентоні чітко бачив Соню, і Джорджа, і кумедного садівника, але вони не мали ніякого бажання проявити ініціативу та щось зробити.

«Я міг би зробити це бананом, звичайно, – з розпачем мислив Ентоні. – Чи латуком, чи брюссельською капустою… брюссельська капуста, еге ж, як щодо цього? Насправді – криптограма для Брюссель … украдені облігації… злий бельгійський барон».

На якусь мить з’явився проблиск світла, та знову зник. Бельгійський барон ніяк не матеріалізовувався, і Ентоні раптом згадав, що ранні заморозки й огірки були поняттями несуміжними, що, здавалось, поставило крапку в смішних висловах шотландського садівника.

– О чорт! – сказав містер Іствуд.

Він підвівся й підхопив «Дейлі Мейл». Можливо, когось умертвили таким способом, який би надав натхнення автору, що пітніє над сюжетом. Та новини цього ранку здебільшого були політичні та закордонні. Містер Іствуд з огидою відкинув газету.

Далі, узявши в руки роман зі столу, він заплющив очі й тицьнув пальцем в одну зі сторінок. І словом, на яке вказала доля, було «вівця». І одразу ж, надзвичайно дивовижно, у голові містера Іствуда розгорнулась уся історія. Мила дівчина… коханий убитий на війні, розум помутився, доглядає овець у шотландських горах… містична зустріч із мертвим коханим, фінальний ефект – вівці й місячне сяйво, як у фільмах Академії, і дівчина лежить мертва на снігу, і дві пари слідів …

Красива історія. Ентоні вийшов зі своїх роздумів, зітхнувши й похитавши головою. Він добре знав, що той редактор не хотів такої історії, хоча й красивої. А історія, яку він хотів і на якій наполягав (і, між іншим, за яку добре платив), повинна бути про загадкових і таємничих жінок, убитих ножем у серце, з молодим героєм, на якого впали несправедливі підозри, неочікуваною розв’язкою з обвинуваченням особи, від якої це найменше очікувалось, тому що підказки були цілковито неадекватні… власне, «Таємниця другого огірка».