Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

– Конраде! – залементувала дівчина. – Не дозволяй їм себе забрати.

Ентоні поглянув на детективів.

– Упевнений, що ви дозволите попрощатися з юною леді?

Проявивши більше порядності, ніж від них очікували, обидва чоловіки рушили до дверей. Ентоні потяг дівчину в куток біля вікна й упівголоса швидко почав говорити.

– Слухай мене. Те, що я сказав, – правда. Я не Конрад Флекман. Коли ти зателефонувала сьогодні вранці, тобі, напевне, дали неправильний номер. Мене звати Ентоні Іствуд. Я прийшов на твоє прохання тому… просто я прийшов.

Вона дивилась на нього, не ймучи віри.

– Ти не Конрад Флекман?

– Ні.

– Ох! – закричала вона з глибоким стражданням у голосі. – І я тебе поцілувала!

– Тут немає нічого поганого, – переконував її містер Іствуд. – Таке ще ранні християни практикували. Усе добре й благопристойно. А тепер послухай, я впораюсь із цими людьми. Незабаром доведу, хто я. А поки вони тебе не турбуватимуть, і ти можеш попередити свого дорогого Конрада. А опісля…

– Так?

– Власне… ось що. Мій номер телефону – Нортвестерн, 1743… і простеж, щоб тебе знову не з’єднали неправильно.

Вона глянула на нього заворожливим поглядом, частково заплаканим, частково усміхненим.

– Я не забуду… авжеж не забуду.

– Тоді все гаразд. Прощавай. Я б сказав…

– Так?

– Згадуючи ранніх християн… ще один раз не матиме значення, чи не так?

Вона обвила чоловікову шию руками. Її губи торкнулися його.

– Ти мені подобаєшся… так, подобаєшся. Запам’ятаєш, що б не трапилось, запам’ятаєш?

Ентоні знехотя відірвався від неї й підійшов до своїх наглядачів.

– Я готовий піти з вами. Ви не затримуватимете цю юну леді, сподіваюсь?

– Ні, сер, усе гаразд, – увічливо сказав невисокий чоловік.

«Порядні хлопці, ці люди зі Скотленд-Ярду», – роздумував Ентоні сам до себе, слідуючи за ними вузькими сходами.

Старої жінки в крамниці не було видно, але Ентоні почув важке дихання в задній частині кімнати й здогадався, що вона стоїть за дверима, із засторогою спостерігаючи за подіями.

Коли Ентоні вже вийшов назовні, на брудну Кірк-стрит, то глибоко вдихнув і звернувся до нижчого з двох чоловіків.

– Отже, інспекторе… ви – інспектор, я думаю?

– Так, сер. Детектив інспектор Верролл. Це – детектив сержант Картер.

– Що ж, інспекторе Верролл, настав час поговорити при здоровому глузді… і також дослухатись до нього. Я не Конрад Як-там-його. Мене звати Ентоні Іствуд, як я вже згадував, і я письменник за професією. Якщо ви супроводите мене до квартири, гадаю, я зможу підтвердити свою особу.

Простота, з якою говорив Ентоні, здавалось, справила на детективів враження. Уперше на обличчі Верролла з’явився сумнів.

Картера, очевидно, було важче переконати.

– Посмію зауважити, – глузливо вимовив той, – ви маєте пам’ятати, що та юна леді називала вас Конрадом усе-таки.

– Ах! То зовсім інша історія. Я зізнаюсь вам обом, що з… е-е… особистих причин я видавав себе перед цією леді за особу з ім’ям Конрад. Особисті справи, розумієте.

– Імовірна розповідь, чи не так? – висловив свої спостереження Картер. – Ні, сер, ви йдете з нами. Зупини це таксі, Джо.

Таксі, що проїжджало повз, зупинилося, і троє чоловіків сіли в нього. Ентоні зробив останню спробу, звертаючись до Верролла, якого, на його думку, було легше переконати.

– Гляньте, мій дорогий інспекторе, яка може бути шкода в тому, що ви поїдете до моєї квартири, щоб побачити, чи я кажу правду? Візьміть оце таксі, якщо бажаєте… воно буде щедро оплачено! Не буде різниці навіть у п’ять хвилин в обидва боки.

Верролл оцінювально на нього поглянув.

– Я це зроблю, – раптом сказав він. – Як би це дивно не здавалось, та я вірю, що ви говорите правду. Ми не прагнемо видатись дурнями у відділку, арештувавши не ту людину. Яка адреса?

– Сорок вісім, Бранденбурґ Меншинс.

Верролл нахилився вперед і прокричав адресу таксистові. Усі троє сиділи мовчки, доки не прибули до пункту призначення, тоді Картер одразу вискочив, а Верролл сказав Ентоні йти за тим.

– Не має потреби створювати неприємності, – пояснив він, також слідуючи за ними. – Поводитимемося приязно, наче містер Іствуд привів додому пару друзів.

Ентоні почувався надзвичайно вдячним за таку пропозицію, і його думка про Відділ кримінальних розслідувань кращала щохвилини.

На півшляху їм пощастило зустріти Роджерса, швейцара. Ентоні зупинився.

– Ах! Доброго вечора, Роджерсе, – звично промовив він.