Дік Френсіс - Фаворит

Хоч знав, що намарне, все-таки обмацав кишені його піджака, шукаючи отой клаптик паперу, який він ховав для мене. Смерть Джо була б безглуздою, коли б папір виявився на місці. Коричнева обгортка. То, мабуть, нею були загорнуті останні гроші, які заробив шахрайством Джо. I щось таке на ній було, що наводило на слід адресата. Марка? Поштовий штемпель? «Щось, пов'язане з курячим сідалом», — казав Клем. А Піт докинув: «Чічестер». Ні те, ні друге нічого не доводило. Джо теж не знав що й до чого, але хотів передати ту обгортку мені, оскільки вже вирішив це зробити.

Він завжди був аж надто балакучий собі на шкоду. Не мав ні глузду, ні терпіння. Адже міг подзвонити мені телефоном, зробивши своє відкриття. Замість того тицяв папірець кожному під ніс у Ліверпулі. I хтось ужив найжорстокіших заходів, аби та обгортка не потрапила мені до рук.

— Бідне базікало! — мовив я тихо, звертаючись до мертвого тіла.

Підвівся й пішов крізь вузьку щілину до трибун. Жодної живої душі поблизу. Голос коментатора бубонів у репродукторі, коні мчали до другого рову, це свідчило, що заїзд кінчається і мені слід поспішати.

Останні п'ятдесят ярдів я біг. Рвонув двері контори. Непоказний сивий чоловічок в окулярах, що сидів за столом, підвів голову, здригнувся, метнув угору перо, а папір, на якому писав, хутенько прикрив. То був секретар управління іподрому.

— Містера Ролло немає? — запитав я, никаючи поглядом по кімнаті.

— Він дивиться скачку. Чим можу служити?

Тріскучий голос, дерев'яні рухи. Ні, це не той, кому слід говорити про вбивство. Та що поробиш! Опанувавши себе, я спокійнісінько виклав, що Джо Нантвич лежить мертвий між баром і тоталізатором, з ножем, загнаним у легені. Я звелів йому послати по брезент, аби запнути прохід між будівлями, бо, як посуне натовп до бару й тоталізатора, його, звичайно, помітять, кинуться роздивлятися і, коли там зостався якийсь слід, неодмінно затопчуть.

Очі за скельцями окулярів недовірливо округлилися.

— Це не жарт, — кинув я у відчаї. — Заїзд кінчається. Викликайте поліцію. Я сам розшукаю брезент. — Він ніби скам'янів. — Та робіть же що-небудь! — Проте рука його нависла над телефоном, коли я вибігав.

Медпункт був у протилежному кінці вагарні. Я примчав туди й побачив двох санітарок, що попивали чай. Звернувся до молодшої, повнявої, років під сорок:

— Облиште все й ходімо зі мною. — А сам узяв ноші з-під стіни. Коли вона спроквола поставила чашку, підігнав: — Беріть ковдру — там важкопоранений. Прошу вас, швидше!

Обов'язок розворушив сестру; схопивши ковдру, вона подріботіла за мною в паддок, все ж не поспішаючи.

Голос коментатора подужчав. Він розповідав про події біля останньої перешкоди, і, коли стихла буря овацій, заговорив уже хтось інший, вигукуючи ім'я переможця. Я досяг фатального закутка.

Перші гравці вже кинулись до бару. Я глянув на Джо. Його ніби ніхто не чіпав.

Поставивши ноші ребром, аби прикрити тіло, я ждав санітарку. Вона захекано підійшла. Я вихопив у неї ковдру й накинув на ноші, щоб ніхто не міг побачити, що в цьому закутку.

— Слухайте, — намагався, я говорити щонайповільніше. — Між цими будівлями лежить мужчина. Його не поранено, а вбито. Заколото ножем. Я піду викличу поліцію, а ви, будь ласка, потримайте ноші. Не дозволяйте комусь заходити сюди, поки я не повернуся. Зрозуміло?

Вона мовчала. Одсунула ковдру, щоб самій пересвідчитись, і довго дивилася на землю. Потім випнула могутні груди, грізно сяйнула очима й запевнила:

— Жоден сюди не підійде, будьте певні!

Я побіг до контори. Містер Ролло був тепер там, і, коли я йому розповів, що трапилось, поліція нарешті заворушилася.

На скачках важко кудись сховатися од людей. Привівши поліцейського й допевнившись, що він потурбується про все останнє, я хотів подумати на самоті. У мене сяйнула думка, поки сидів навпочіпки біля тіла Джо, але не можна було гарячкувати.

Кругом товпились люди, і в паддоку, і в будівлях навколо. Я пішов скаковою доріжкою, поки трибуни не зосталися позаду. Подалі від натовпу, спокійно обміркувавши все, здавалося, дістану наснагу й рішучість до нових пошуків.

Думав про Білла й нещасну Сціллу, про те, як завдячую батькові, котрий знову поїхав до Родезії. Згадував переслідуваного бармена з Брайтона й бідолаху Джо. Вбивство останнього докорінно змінювало справу, бо досі я залюбки переслідував Клода Тіверіджа, будучи переконаним, що він може вчинити насильство, але не стане вбивати. Тепер він тільки почав. Наступне дасться йому легше, а всі останні будуть просто забавкою. Відважні бунтівники проти здирць виявляться в куди більшій небезпеці, і я буду винен у їхньому горі.