Дік Френсіс - Фаворит

Вона метнула на мене погляд і обернулася до батька й інспектора.

— Аллан виглядає змученим, — мовила. — Чим ви тут займаєтесь?

— Та так, гомонимо, — посміхнувсь я.

— Ти знову потрапиш до лікарні, коли не будеш берегтися, — лагідно докорила вона й запропонувала всім кави,

Я був радий цій несподіваній перерві, мені не хотілося сперечатися про заходи, які доведеться вжити проти Клода Тіверіджа. Кожен мій крок у цьому напрямі наближав час помсти — це так, але і в кожному його кроці я бачив новий доказ. Моя затьмарена пам'ять все ще ховала щось надто важливе, саме те, що викликало моє падіння в Брістолі, але воно нітрохи не відвертало мене від розслідування.

Я таки візьмуся за того Тіверіджа! Він кинеться в бій і тим самим викаже себе, як ото постріл у темряві видає стрільця.

Джо Нантвич перший знайшов стрільця.

Через вісім днів після візиту Лоджа я поїхав на змагання в Західному Сассексі, відвідавши також свою контору в Лондоні. Мої рубці поблідли й злупилися, ребра й ключиця більше не боліли, і навіть постійний головний біль почав нарешті вщухати.

Насвистуючи, я зайшов до роздягальні й простягнув Клемові свій новий шолом, що його вранці купив за три гінеї у Бейтса на Джермін-стріт.

Вагарня була порожня, й захоплені вигуки або розчаровані зітхання, які долинали з трибун, свідчили, що скачки почалися. Клем, прибираючи роздягальню, що виглядала наче після шаленого вихору, котрий завжди зчиняють жокеї під час перевдягання в спортивну форму, біганини до вагів і шикування в паддоку, радо зустрів мене й потиснув руку.

— Вітаю з поверненням, сер, — сказав він, беручи шолом. Потім надряпав моє ім'я кульковою ручкою на пластирі й наклеїв бирку до шолома. — Думаю, вам не скоро знадобиться новий. — I притис пластир великим пальцем.

— Завтра починаю тренуватися, Клеме. Приготуйте спорядження й велике сідло. Вага тепер для мене не проблема. Отож скакатиму на Адміралі.

— Найлегша вага, — хитнув головою Клем. — I купа свинцю, до якого Адмірал не звик. Майор Девідсон до нього ніколи не вдавався. — Клем зиркнув на мене й додав: — Ви втратили фунтів чотири.

— От і добре! — заявив я, простуючи до дверей.

— Одну хвилинку, — зупинив Клем. — Джо Нантвич просив переказати, що має для вас важливе повідомлення.

— Он як!

— Він розшукував вас тієї суботи в Ліверпулі, та я сказав, що, мабуть, ви приїдете сюди, оскільки містер Грегорі натякнув, наче ви збираєтесь скакати на Адміралі.

Клем узяв сідло й погладив його рукою.

— А він говорив, що саме?

— Так, він хоче показати вам клаптик пакувального паперу, на якому щось там надряпано. Казав, це вас неодмінно зацікавить. Хоч я так нічого й не второпав. Йдеться про якесь «куряче сідало». Він витяг той клаптик у роздягальні в Ліверпулі, розгладив його на лаві та знову пхнув до кишені піджака. Хихотів при цьому, мов той дурень. Мабуть, добряче випив, але тоді, після Національного чемпіонату, всі були п'яні. Варнякав, що на тому папірці, хоч і безглуздя, та воно може стати ключем до розгадки, хто зна? Я допитувався, до чого ключ? Він одмахнувся, а мені було ніколи з ним розбалакувати.

— Я побачу його і все з'ясую. Той папірець ще при ньому, ви не знаєте?

— При ньому. Він щойно ляскав себе по кишені та допитувався, чи ви тут. Я чув шурхіт папірця.

— Дякую, Клеме.

Заїзд скінчився. Переможця повели розсідлувати, і з трибун до вагарні кинулися сотні болільників. Я стояв біля дверей, чекаючи Джо, й прислухався до розмов. Дізнався, що Ліверпуль усіх розчарував, а тому, хто це розповідав, завдав величезного збитку.

Сенді поплескав мене по плечу й заявив, що страшенно радий знову бачити мою пику й що я тепер нагадую актора, котрий погано грає роль ЛЮДИНИ, ЯКА СМІЄТЬСЯ.

— Ти бачив Джо? — запитав він. — Він тут усе бігав, шукаючи тебе.

— Мені казали. Саме його я й виглядаю.

Два журналісти причепилися до мене, допитуючись, які мої плани та які шанси в Адмірала (для вранішніх газет). Сер Кресвелл Стампе нагородив мене величним поклоном та бридко відкопилив губу, що мало означати посмішку.

Задоволення від того, що я знову на іподромі, зіпсував Ден, який розгулював по траві з на диво гарненькою дівчиною. Він невпинно щось тараторив, а вона зводила на нього свої ясні очі й мило посміхалася. То була Кет.

Побачивши мене, вони підійшли.

Чудова пара! Обоє чорняві й такі стрункі, ніби зумисне створені одне для одного.

Кет, що вже звикла до мого рубця, який вона бачила під час ленчу кілька днів тому, вітала мене коротким: «Кого я бачу!» В цьому — о доле! — не було й натяку на кохання й співчуття. Вона взяла мене під руку й попрохала пройтися з нею та Деном уздовж скакової доріжки, бо їй хотілось бачити наступні перегони біля рову з водою.