Дік Френсіс - Фаворит

— Тоді додайте ще й стюардів та розпорядників, — посміхнувся я. — Адже вони перші дізналися, що я знайшов дріт і взявся розслідувати справу. Це одразу ж стало відомо тому, кого ми шукаємо. Може, він — це вони? Я сказав декому, що не вважаю катастрофу нещасним випадком, а потім майже ні з ким більше не говорив про це, поки мене не віддубасили у фургоні…

— Ви говорили тільки тим, кого знаєте? Як щодо Грегорі? — поцікавився Лодж.

— Категорично ні, — одказав я.

— Чому? Він живе в Брайтоні, досить близько для телефонних дзвінків до «Таксі Марконі».

— Він нізащо не покалічив би Адмірала!

— Звідки така певність? Люди не завжди такі, якими здаються, а вбивці частенько навіть кохаються в тваринах. Поки вони не стають їм на шляху. Недавно судили одного типа за вбивство сторожа. Він не виявив жодного жалю, поки йому не сказали, що розчерепив тоді й голову собаці. Тут він заридав.

— Зворушлива казка, тільки вона не стосується Піта.

— У вас є докази? — наполягав Лодж.

— Є, — кинув я сердито, бо це ображало мого друга.

— Ну, а як щодо жокеїв?

— Я не можу повірити, щоб жокей вчинив таку підлоту. I ще одне: перегони були другим пунктом програми, і за них узялися тільки тому, що над фірмою «Таксі Марконі» з’явилася занепала букмекерська фірма.

— Що ж, може, й так, — кинув Лодж.

— А що, як попередній власник «Таксі Марконі» фальсифікував продаж, аби замести сліди? — додав батько.

— Ви маєте на увазі Кліффорда Тюдора? — запитав Лодж.

Батько кивнув, і Лодж обернувся до мене.

— Тюдор скрізь так і пре на очі, — потвердив я. — Він знав Білла, і в останнього виявилась його адреса. — Я сягнув рукою до кишені піджака, вийняв конверт і ще раз глянув на нього. — Тюдор казав мені, що прохав Білла скакати на його рисаку.

— Коли? — підскочив Лодж.

— Я підвозив його в Брайтон з Пламптонського іподрому через чотири дні після смерті Білла. Ми говорили з ним про загиблого.

— А далі?

— На рисаках Тюдора… до останнього часу скакав наш хабарник Джо Нантвич. Саме на його Болінгброці Джо одного разу виграв заїзд, коли йому наказували цього не робити… Зате в Челтенхемі він пас задніх, і Тюдор влаштував йому бучу.

— Гра в піжмурки, — вигукнув батько.

Я прихилився до рами головою і вичавив:

— Не думаю, щоб це був Тюдор.

— Чому? — спитав Лодж. — У нього прекрасний організаторський хист, він живе в Брайтоні, він власник таксі, він найняв Нантвича, до того ж добре знав майора Девідсона. Поки що він видається мені найбільш підозрілим.

— Ні, — мовив я стомлено. — Найміцніша ниточка у нас — водії «Таксі Марконі». Той, хто послав їх з фургоном, не сподівався, що я когось можу впізнати. А от Кліффорд Тюдор знав це. Він стояв поряд зі мною під час сутички водіїв і добре розумів, що я встигну їх роздивитися.

— I все-таки я не знімаю з нього підозри, — заявив Лодж, складаючи папери та запихаючи їх у портфель. — Злочинці завжди роблять дурні помилки.

Я мовив:

— Коли ми застукаємо вашого Клода Тіверіджа, то він скоріш усього виявиться тим, кого я досі в вічі не бачив і навіть не чув про нього.

Мені самому хотілося в це вірити, бо не бажав уявити собі ще одну можливість, яку відкидав з таким острахом, що навіть боявся натякнути Лоджеві.

Хто, крім Тюдора, знав до випадку з фургоном, що я збираюся мстити за Білла? Кет. А кому вона про те говорила? Дядечкові Джорджу, котрий, як я давно підозрював, ховав за личиною добродушного товстуна вельми вбоге й хиже нутро.

Дядечко Джордж раптом купив своїй небозі коня. Навіщо? «Щоб поширити коло її інтересів». Але ж від неї він також знатиме, що відбувається під час змагань.

До того ж він поставив Піднебесного саме туди, де тренували коня Білла. Просто збіг обставин… Чи початок інтриги, яка закінчилася смертю жокея?

Усе було таке неясне й бездоказове. Все трималось лише на припущеннях, і тільки отой переляк на обличчі старого, коли Кет розповідала про «Блакитне каченя», давав якийсь натяк на підозру. «Раптовий розлад шлунка», — і викрутився він. Можливо, й так.

А ота зброя в його кабінеті, ритуальні знаряддя тубільців, скальп… Що воно, цяцьки нелюда, який кохається в насильстві? Чи того, хто його не терпить? А може. в ньому поєднується і те й друге?

Сцілла зайшла до вітальні, тримаючи мідну вазу з нарцисами. Поставила їх на столик біля мене, і весняне сонце заграло в їх жовтих чашечках, які здавалися зірками й відливали золотом на її стомленому обличчі, поки вона, схилившись, перебирала їх пальцями.