Дік Френсіс - Фаворит

Джо показував ту обгортку багатьом, і ніхто, навіть він сам, не розумів того, що там написано. Одначе його вбили, перш ніж устиг показати її мені. Виходить, те слово мало для мене дуже важливе значення. А може, й не тільки для мене…

Я стежив, як вітер, що зірвався, ганяв зелені хвилі по іподрому, чув віддалені голоси букмекерів, що виголошували ставки чергового заїзду.

Зоставалося розв'язати простісіньке питання: буду я продовжувати пошуки чи ні? Я не такий уже герой, а біля тіла Джо мені подумалося, що вся ця гра нагадує шашку динаміту, вкинуту до багаття.

Учасники третьої скачки легким алюром рушили до старту. Я спроквола стежив за ними. Заїзд скінчився, коні повернулися в паддок, а я все стояв, намагаючись подолати перепону, що виникла у мене в голові.

Нарешті повернувся в паддок. Жокеї вже були на оглядовому колі, готуючись до четвертої скачки. Коли я досяг вагарні, один із обслуги взяв мене за лікоть і повідомив, що мене розшукує поліція. Вони хотіли почути свідчення, і я мусив піти в контору.

Я відчинив двері. Містер Ролло, худий, приземкуватий, прихилився до вікна, обличчя його було похмурим. Сивий секретар в окулярах досі сидів за столом із розкритим ротом, ніби так і не збагнув, що відбувалося.

Поліцейський інспектор, який назвався Вейкфілдом, умостився за столом містера Ролло; йому допомагали два констеблі, один з них озброївся зошитом для стенографування й олівцем. Іподромний лікар стояв під стіною, поруч із ним ще хтось, що його я не знав.

Вейкфілд висловив незадоволення: я, мовляв, виявив безвідповідальність, щезнувши кудись у такий важливий момент. Вельми огрядний, він заповнював собою всю кімнату. Владність підсилювали сиве волосся, вузенькі очі, товстенні пальці. То був класичний поліцейський, здатний нагнати злочинцям страху божого.

Його невдоволений погляд говорив, що мене теж слід би причислити до категорії останніх.

— Якщо ви готові, містере Йорк, ми б охоче послухали ваше свідчення.

Я обвів поглядом залюднену кімнату й мовив:

— Я хотів би викласти його тільки вам.

Інспектор забурчав, потім спалахнув, але зрештою всі пішли, окрім нього й стенографіста, з яким, я змирився. Розповів їм усе, що знав. Усю правду, й нічого, крім правди.

Потім я повернувся до вагарні і всім, хто бажав слухати, втовкмачував, що знайшов Джо живим. Так, я розмовляв з ним. Що він повідомив? Два чи три слова, але мені не хотілося б це обговорювати, коли слухачі не заперечують. Я ще не доповів поліції, але, коли це виявиться важливим, неодмінно повідомлю. I при цьому вдавав такого стурбованого й задумливого, ніби у мене в руках був уже ключ і тільки слід відшукати двері, що ним відмикаються.

Я повів Кет випити чаю, й Піт, забачивши нас, поспішив приєднатися. Їм я наплів те саме. Хоч і совісно було брехати, але ж тоді всі довідалися б, що Джо Помер, ні слова не сказавши.

Перед шостим заїздом я пішов. Озирнувшись у воротях, побачив, як Вейкфілд і Кліффорд Тюдор тиснуть один одному руки перед конторою іподрому. Тюдор, котрий був із Джо перед самою смертю, мабуть, допомагав поліції в розслідуванні. I до того ж активно.

Я перетнув стоянку, сів до свого «лотоса», від’їхав і звернув на захід. На прямій і пустельній дорозі Даунса наддав газу й помчав із швидкістю ста миль. Хай тепер женуться за мною «Марконі», подумав з гордістю. Але, щоб таки пересвідчитись, що не женуться, рвучко загальмував на вершечку горба, звідки видно було всю округу. На шляху — ні душі.

Через тридцять миль зупинився в непоказному придорожньому готелі й замовив кімнату на ніч. Наполіг також, щоб «лотос» закотили в гараж і взяли на замок. Хоч був далеко від Брайтона й не в зоні таксі «Марконі», все ж не хотів ризикувати. Хотів бути невидимим. Одна справа пхати носа, куди не слід, а інша — самому підкладати голову під сокиру.

Після нудного обіду зайшов до своєї кімнати й написав батькові листа. Досить важкого. Розповів йому про смерть Джо та про те, що хочу виманити містера Тіверіджа з його лігва. Намагався обернути все на жарт. «Врешті-решт, — писав я, — це безпечніше за полювання на крокодила».

Я заклеїв листа, ліг, але довго не міг заснути.

Вранці, повертаючись на іподром, заїхав на пошту й відіслав листа із штемпелем «авіа». Потім розміняв на пенси чотири шилінги, загорнув у папір і, вийнявши з чемодана шкарпетку, опустив туди металеву ковбаску й добре зв'язав. Відтак ляснув себе по долоні для проби — важкенька, прибити можна. I поклав до кишені штанів.