Дік Френсіс - Фаворит

У загороді, де розсідлують переможців, коли я скочив на землю й одстебнув попругу, кінь поводив себе так, ніби повернувся з розминки, і живіт його навіть не здіймався при диханні. Я поплескав його по лискучій шиї, зауваживши, що він зовсім сухий, і спитав Піта:

— Що ж тоді можна ждати від нього, коли він поскаче щодуху?

— Національний приз, не менше, — відповів Піт, хитаючись на підборах і скидаючи капелюха на численні поздоровлення.

Я осміхнувся, підхопив сідло й пішов до вагарні зважитись та перевдягнутись. Звична радість заполонила все моє єство, зігріваючи тіло, наче гарячий душ, хоч я розумів, що то чудовий кінь, а не я здобув блискучу перемогу.

Піт погукав услід, щоб я не затримувався, бо він хоче випити разом зі мною, отож я хутенько змінив одяг і повернувся. Піт повів мене до бару поряд з тоталізатором, і ми спинилися біля проходу, щоб поглянути на місце, де помер Джо. Прохід забили дошками на рівні людського зросту, аби цікаві не лізли туди. Іржава пляма на гравії — ось усе, що лишилося від бідолахи.

— Дивна якась історія, — мовив Піт, коли вже заходили до бару. — Що він казав тобі перед смертю?

— Як-небудь потім, — мляво ухилився я. — Тепер мене більше цікавить інше: де Адмірал скакатиме наступного разу?

Отож за стойкою ми розмовляли тільки про це.

Повернувшись до вагарні, зауважили двох чоловіків у дощовиках з поясами, що чекали нас біля входу. Обоє були в м'яких капелюхах та грубих черевиках і грізно надималися, як то властиво всім поліцейським на світі.

Один із них пхнув руку до кишені й видобув ордер, складений учетверо.

— Ви містер Йорк?

— Так.

— Уклін од містера Вейкфілда, який прислав по вас, щоб дали ще деякі свідчення. Будь ласка. — Це він уже докинув від себе.

— Гаразд. — Я попрохав Піта, щоб Клем зібрав моє спорядження.

— Добре, — кивнув Піт.

Я пішов за ними крізь ворота до автостоянки.

— Візьму свою машину, — пояснив.

— На дорозі вас чекає поліцейська машина, — озвався вищий на зріст.

Я усміхнувся. Коли б інспектор був моїм хазяїном, я теж виконав би його волю.

— Гаразд, везіть, — кинув я.

Закритий «вулзі» чорного кольору чекав недалеко від воріт. Біля нього стовбичив водій у формі, на передньому сидінні я помітив якогось типа в поліцейському кашкеті.

Праворуч перед цілим рядом фургонів прогулювали коней, що скакали вкупі з Адміралом, перш ніж їх повантажать для відправки додому. Серед них і Адмірала, якого Віктор, теперішній його конюх, гордовито вів за вуздечку,

Я саме пояснював поліцейському, що це мій кінь, і запропонував йому глянути на нього, коли раптовий здогад ніби обухом ударив мене по голові.

Щоб не зрадити себе, я кинув окуляри на траву й нахилився за ними, а мій конвоїр терпеливо чекав. Випроставшись, глянув назад, звідки ми йшли. Сорок ярдів зеленого поля відділяло нас від останнього ряду машин. Там нікого не було, крім кількох чоловік, що стояли обіч. Я глянув на годинник. Ось-ось мав початися останній заїзд.

Я мляво повернувся, і мій погляд знову зупинився на Адміралі. Як завжди після скачки, кінь був укритий попоною, щоб швидко не охолонув, але чому на ньому вуздечка?.. Віктор замінить її хомутом, коли повантажать рисаків у фургон.

Цей конюх надто повільно мізкував. Добре знаючи коней та вміючи їх доглядати, він так і не зміг вище піднятися за сорок років і ніколи вже не підніметься. Я мусив діяти, не чекаючи його допомоги.

— Вікторе! — гукнув я і, коли він обернувся, наказав підвести до мене Адмірала.

— Я хочу оглянути йому ноги, — пояснив поліцейським. Вони кивнули й стали осторонь, вищий на зріст переступав з ноги на ногу.

Я не наважувався глянути на типа праворуч утретє, бо знав, що не помилився.

До того ж він був у краватці, яку здерли з мене у фургоні неподалік од Мейденхеда.

Вона була з шовку, витканого й подарованого мені в день повноліття власником мануфактури, що підтримував ділові стосунки з моїм батьком. У мене були ще дві такі краватки й шарф з червоними та золотими корабликами й вигаптуваною літерою «Й» на темно-зеленому тлі.

Як поліцейський з карного розшуку добув мою за таких наглих обставин утрачену краватку? Фермер Лоусон не знайшов її, і ніхто з його хлопців не бачив. Надто вже дивний збіг обставин, щоб моя власність цілком невинним шляхом опинилася на шиї того, хто силоміць тягне мене до машини…

Ось він — підступний напад, якого я ждав цілий день. Сам, дурень, мало не поліз у пастку. Тепер, коли вона вже ось-ось мала захряпнутись, важко видряпатися. «Поліцейська» машина стояла біля воріт за двадцять кроків від мене, водій чатував біля дверцят і тільки чекав команди. Грізний вигляд моїх конвоїрів був навіть зловісніший проти звичаю поліцейських надиматися перед злочинцями. Один із цих бандитів, мабуть, убив Джо.