Дік Френсіс - Фаворит

Нове поле було обгороджене стовпами й таким же дротом. Я вирішив поспішити; бо коли дозволю таксистам переганяти себе з поля на поле, то можу опинитися перед несподіваною перепоною, яку навіть Адмірал не подолає.

Радів, що світить сонце, — хоч можна було визначити напрямок. Оскільки рухався на схід, а кружляти далі не було сенсу, то вирішив одвести Адмірала до стайні Піта, яка була десь по дорозі.

Я прикинув, що мені доведеться зробити миль дванадцять, і щосили намагався уявити собі місцевість попереду. Приблизно знав поля, якими пробирався; трохи далі вони мають перейти в лісосмугу. Потім з'явиться невеличка долина, поки досягну вибалка й невеличкого хутора, де містилася стайня Піта. Що ж стосується дороги, то я не мав про неї жодного уявлення, отож мене будь-де могли застукати.

Пойнятий цими невеселими думками, непомітно виїхав крізь ворота на шлях і риссю перетнув його, шукаючи галявину в заростях навпроти. Приземкувата чорна машина вискочила з-за повороту й погнала на пагорб неподалік. Я рвучко повернув Адмірала й спрямував до густого живоплоту, перш ніж вони помітили.

Перепона була надто висока, до того ж несподівана, проте кінь спритно подолав плутанину з колючого дроту и кучерявих берізок, пропхався крізь хащі й майже на колінах видряпався крутим схилом на сусіднє поле. Воно було зоране й засаджене кормовими буряками, отож важко стало рухатись, хоч я примусив слухняного друга перейти в галоп. Зачувши позаду скрегіт гальм, озирнувся й побачив водія. Він дерся машиною крізь живопліт, але їхати далі не наважився, і я з радістю зауважив, що в руці у нього не було пістолета.

Зате в машині була рація. Через хвилину всі переслідувачі знатимуть, де я.

Я проскочив ще одне поле, перш ніж зупинився й оглянув рани Адмірала. На мою радість, він відбувся лише подряпинами та здер коліно, звідки юшила кров.

Поплескавши його по шиї й дивуючись такій витримці в складних обставинах, я вхопився за шкіряний валок, яким кінь був оперезаний навкруг корпуса, й знову всівся йому на спину. Попона геть подерлася, з одного боку вирвало величезний клапоть, та я не став знімати її, — все ж таки хоч якась підстилка, — адже я втік на неосідланому коні.

Ми подолали ще три-чотири поля, й орна земля поступилася місцем густим заростям папороті, а далі виднівся масив заповідного лісництва.

Дерева переважно хвойні, росли акуратними квадратами з просіками поміж ділянками. Вони слугували стежками лісникам, а також заїздами на випадок пожежі. Траплялися через кожні півмилі, і весь заповідник нагадував шахову дошку.

Я мав рухатися на південний схід, та, коли глянув на годинник і на сонце, з'ясував, що просіки ведуть з півночі на південь і зі сходу на захід. Отож спрямував Адмірала на схід, потім звернув праворуч на південь, знову на схід і, отак заплутуючи слід, вибрався з лісу.

На півдні ділянки були недавно засаджені, й деревця сягали по коліна Адміралові. Це не лякало мене, поки раптом не побачив червоно-білу машину ярдів за сто; спершу здавалося, що вона женеться посадкою.

Я зупинив коня. Роздивившись, побачив стовп і високу загорожу із колючого дроту, що одмежовувала посадку від дороги. Якби я їхав на схід, то неодмінно вигнався б на шлях.

По той бік були інші посадки — так само по-хазяйському впорядковані. Я мусив десь перескочити, бо інакше довелося б вертатися ночувати в лісі. I все ж подумав, спрямовуючи Адмірала то на південь, то на схід, мені не завадило б мати якесь надійніше прикриття.

Попереду з'явилися відчинені ворота, та, перш ніж виїхати, я зупинився й оглянув посадки навпроти. Не весь заповідник було тепер обгороджено. До того ж там тьмяно вилискував звичайний дріт, у три ряди прибитий до залізобетонних стовпів.

Дорогу треба було перетнути швидко, бо я відчував себе беззахисним, як той фазан на засніженому полі. Мимо мчали автомобілі. Люди здивовано дивилися на мене. Я не бачив чогось схожого на таксі «Марконі» і, дочекавшись прогалини в потоці машин, пустив Адмірала через дротяну огорожу навпроти. Підкови зацокотіли по асфальту, відбилися луною, і кінь птахом звився над дротом. Ні стежки, ні просіки тут не було, лише ряди височенних сосен, і, коли Адмірал приземлився під одною з них, я пустив його риссю.

Та ось ми надибали стежку, я звірив годинник за сонцем, щоб пересвідчитись, де схід, а де захід, і підігнав коня. Грунт під ногами був доволі міцний — суха й злежала глина, посипана глицею. Адмірал, хоч і проскакав три милі та подолав чималий шлях виярками й чагарями, не виказував жодних ознак утоми.