Дік Френсіс - Фаворит

І ніби по команді, всі болі в моєму тілі раптом ожили й злилися в одну суцільну муку, Я хотів передихнути, але зламані ребра висловили протест. Весело, нічого не скажеш!

Я заплющив очі.

— Що з ним? — похопився батько.

— Нічого особливого, — заспокоїв доктор Мітчем. — Мабуть, дають себе знати переломи. Я дам йому щось заспокійливе.

— Завтра встану, — заявив я. — I вже ж не раз падав. I ключиці ламав. Це ненадовго. — А сам тим часом подумав: кепська історія.

— Завтра? Й не думайте! — озвався доктор Мітчем. — Тиждень цілковитого спокою. У вас струс мозку.

— Я не можу тиждень валятися, — обурився я. — У мене буде тоді сила, як у блохи, а мені ж скакати в Ліверпулі.

— Коли? — підозріло спитав доктор Мітчем.

— Двадцять четвертого березня.

Запала мовчанка — вони зважували мої слова,

— Тобто у майбутній четвер, — зауважив батько.

— Навіть викиньте з голови! — суворо гримнув доктор Мітчем.

— Обіцяй мені, — попрохав батечко.

Я розплющив очі й глянув на нього. Уперше в житті його обличчя було стурбоване, і я зрозумів, що багато важу для нього. Адже я був одинаком, і цілих десять років після смерті матері він виховував мене, не передаючи економкам, гувернанткам чи інтернатам, як це вчинив би будь-хто з подібних багатіїв. Він сам гаяв час, бавлячись зі мною або навчаючи мене, дбав, щоб я ще дитиною був щасливий та вмів користуватися грішми. Він привчив мене не боятися труднощів і небезпек, але скакати в Ліверпулі в такому стані було ризиковано — я бачив це з його стурбованого обличчя.

— Обіцяю, — озвався я. — Не буду змагатися в Ліверпулі цього місяця. Але в наступному — буду обов'язково.

— Гаразд. Домовилися. — Він посміхнувся і встав. — Я ще забіжу ввечері.

— Де ти зупинився? I взагалі — де ми зараз?..

— У Брістольському шпиталі, а я мешкаю у місіс Девідсон.

— Виходить, я гепнувся під час Брістольських перегонів… на Паліндромі. — Батько хитнув. — А як він… не розбився?

— Ні, він у стайні Піта Грегорі. Ніхто не бачив, як і чому він упав, — лив суцільний дощ. Грегорі каже, що ти передчував це падіння, і прохав передати, що все зробив, як ти хотів.

— Нічого не пам'ятаю. Навіть гадки не маю, що саме прохав. Цікаво…

Доктор Мітчем і батьком пішли, а я все намагався відновити те, що вилетіло з голови. З'явилося відчуття, ніби якусь мить тому я знав щось дуже важливе, але, скільки не мучився, міг пригадати лише те, як добирався до Брістольського іподрому, а далі все уривалося.

Решта дня тяглася довго й болісно, найменший порух викликав скрегіт та волання всіх моїх потрощених кісток. Мене й раніш топтали коні, але те було ніщо в порівнянні з цим дурнуватим падінням, і, хоч я не міг бачити, розумів, що все моє тіло вкрите кривавими струпами й синцями, які потім розпливуться й почорніють, стануть жовтими, а лице моє нагадуватиме райдугу, до того ж мали бути два велетенські синяки під очима.

Таблетки, що їх прислав мені доктор Мітчем напрочуд білозубою сестрою, подіяли менше, ніж я сподівався. Лежачи з напіврозплющеними очима, я марив, ніби пливу під яскравим сонцем по морю і мої болючі кістки й розколота голова хитаються на повільних хвилях. Я домалював цю картину чайками, білими хмарками й малечею, що бавиться на мілині. Все це дуже заспокоювало, поки не рухався.

Під вечір задзвонило в голові, і час від часу я поринав у примарний сон. Здавалося, всі мої кінцівки одриваються під жахливою вагою, і я прокидався, мокрий від ляку, й починав ворушити пальцями на руках і ногах, щоб заспокоїтись, що все на місці. Щойно вони торкалися простирадла й серце мені одпускало, як я знову летів у прірву. Напади жаху і якогось нестямного сну межувалися між собою, і я вже не знав, де дійсність, а де марево.

Ця жахлива ніч так вимучила мене, що, коли вранці доктор Мітчем зайшов до палати, я став благати його, щоб він переконався, чи руки й ноги мої таки справді існують. Не кажучи й слова, він підняв ковдру й одну по одній показав мені ноги. Руки я випростав самостійно, глянув на них, склав пальці на животі й заспокоївся. I треба ж бути ідіотом — так перелякатися!

— Вам нічого боятися, — заспокоював доктор Мітчем. — Така нервозність цілком звичайна для того, хто довго був непритомний. Клянусь, що у вас немає жодних небезпечних ушкоджень. Всередині все гаразд, і не довелося різати. Тижнів за три ви будете як новенький. Хіба що… зостанеться невеличкий шрам на обличчі. Довелося заштопати під лівим оком.

Оскільки я не був помітним красенем, це мене мало турбувало. Я подякував йому за турботи, і він укрив мене ковдрою. Його суворе обличчя лукаво засвітилося.