Дік Френсіс - Фаворит

Почувся жіночий голос:

— Він досі непритомний.

Я хотів відповісти, що це не так, але не міг.

Звуки лунали: свист, шурхотіння, тріскотнява, мурмотіння віддалених голосів, плюскіт води, що з дзюркотом текла в бачок. Я дослухався до всього, просто, аби чути.

Згодом я зрозумів, що лежу на спині. Руки й ноги, коли я відчув їх, здавалися олив'яними й болісно нили, а на повіках ніби лежали пудові гирі.

Я роздумував, де я і хто я, але так нічого й не збагнув. Думати було аж надто важко, і я заснув.

Коли прокинувся, то побачив, що лежу в напівтемній кімнаті, яка поступово почала світлішати. В кутку — умивальник, поряд — невеличкий столик, накритий білою серветкою, і крісло з дерев'яними ручками, праворуч — вікно, а просто переді мною — двері. Гола, казенна кімната.

Двері відчинилися, й зайшла медсестра. Вона глянула на мене й посміхнулась. У неї були красиві зуби.

— Хелло! — мовила вона. — Отямились? Як ся маєте?

— Чудово! — одказав я, хоч вичавив із себе тільки шепіт, до того ще був кволий.

— Вам зручно лежати? — спитала вона, мацаючи мені пульс.

— Ні, — одверто признався я.

— Ось я скажу доктору Мітчему, що ви прийшли до тями. Він, мабуть, схоче оглянути вас.

Вона щось занотувала в карточку на столі, ще раз привітно всміхнулася й щезла за дверима.

Виходить, я в лікарні. Хоч досі не розумів, що трапилось зі мною. Може, мене переїхав паровий каток? Чи розтоптало стадо слонів?

Доктор Мітчем розкрив тільки частку таємниці.

— Чому я тут? — зустрів я його хрипким шепотом,

— Ви впали з коня.

— А хто я?

Він поклацав себе олівцем по зубах і деякий час пильно дивився на мене. Молодий, з грубуватими рисами обличчя, пухнастим, уже доволі рідким білявим волоссям і вельми розумними світло-блакитними очима.

— Мабуть, краще буде, коли ви самі пригадаєте. Певен, що вам це вдасться. Не турбуйтеся. Не сушіть собі голови. Спочивайте, і все стане. само собою зрозумілим, Якщо не одразу, — а воно так і належить, — то поступово, крихта по крихті, ви все пригадаєте, крім, можливо, самого падіння.

— А що в мене принаймні?

— Струс мозку. Що ж до… — Він оглянув мене з голови до ніг. — Зламана ключиця. Тріснули чотири ребра. Безліч синяків та подряпин.

— Слава богу, нічого серйозного, — ледве вичавив я. Він розкрив рота од здивування й раптом розреготався.

— Атож, нічого серйозного! Такі вже ви — всі навіжені!

— Хто «ми»?

— Яка різниця? Скоро самі пригадаєте. Засніть, якщо можете, а прокинетесь — будете знати!

Я послухався, заплющивсь і одразу заснув. Снилося, ніби чую хрипкий голос, що лине з вази, повної червоного й жовтого шафрану; він весь час погрожував і розпалив мене до того, що захотілося кричати, та я зрозумів, що то мій власний шепіт, а шафран перетворився на густо-зелені гаї з рожевими птахами, які миготіли в напівтемряві. Потім здалося, що я лечу й, силкуючись щось там розгледіти, безсило падаю на землю.

— Гепнувся з дерева, — промимрив я (колись таке трапилось зі мною в дитинстві).

Хтось говорив поряд. Я розплющив очі й побачив доктора Мітчема.

— З якого дерева? — запитав він.

— У лісі. Я вдарився головою, а коли очумався, батько стояв на колінах поруч мене.

Знову знайомий голос. Я повернув голову.

Він сидів обіч, міцний, засмаглий, гарно вдягнений, як на свої сорок шість років зовсім ще молодий.

— Ти? Тут?!

— Ви знаєте, хто це? — допитувався Мітчем,

— Мій батько.

— А як вас звати?

— Аллан Йорк, — розсердився я, і все одразу прояснилося. Тепер я пам'ятав кожну подробицю до того ранку, коли поїхав на Брістольські перегони. А що сталося потім — чорне провалля.

— Як ти сюди потрапив? — запитав я батька.

— Сів на літак і прилетів. Місіс Девідсон подзвонила, що ти розбився й лежиш у лікарні.

— Давно?.. — почав я.

— Чи давно без тями? — перепитав доктор Мітчем. — Зараз неділя, ранок. Отже, дві з половиною доби. Це непогано, коли взяти до уваги, як ви побились. Я зберіг ваш шолом, аби показати. — Він одчинив шафку й видобув рештки шолома, який врятував мені життя.

— Доведеться купити новий, — пожалкував я.

— Навіжений! Всі ви навіжені! — вигукнув доктор Мітчем.

Тепер я знав, на що він натякає. Я осміхнувся, але посмішка вийшла крива, бо половина мого лиця геть розпухла, була непорушна й боліла. Я підніс ліву руку, щоб помацати пухлину, але рука звелася лише дюймів на шість і безсило впала: плече штрикнуло пекучим болем. Хоч воно було міцно перев'язане бинтом я майже почув, як скрегочуть, натикаючись одна на одну, побиті кістки.