Дік Френсіс - Фаворит

— Що з тобою? — здивувався Піт. — Побачив привид?

— Нічого, все гаразд, — відказав я, скидаючи піджак. Паліндром стояв поруч, і я плескав його по спині, милуючись красивою й розумною головою. Тепер мене більш за все турбував він — хоч би для нього ці десять хвилин не стали останніми…

Я скочив у сідло і, глянувши на Піта, мовив:

— Якщо Паліндром упаде під час скачки… подзвони, будь ласка, інспекторові Лоджу в Мейденхед.

— Що за вигадки… — почав він.

— Обіцяй мені, друже.

— Гаразд. Але я щось не второпаю… Ти ж сам міг би це зробити! Нічого з тобою не станеться.

— Можливо, — кивнув я.

— Я зустрічатиму тебе в колі переможців, — заявив він, плескаючи Паліндрома по крупу, коли ми рушили.

Колючий дощ стьобав нас по обличчях, як ми шикувалися перед стартом. Треба було зробити два кола. Ось постріл, і ми полетіли.

Двоє чи троє коней узяли перший бар'єр поперед мене, та потім я припустив Паліндрома й повів скачку. Він був у чудовій формі, отож скакав легко та спритно, мов стиплер найвищого класу. Іншого дня я почував би справжню насолоду, маючи під собою це пружне тіло. Тепер я просто нічого не помічав.

Пригадуючи падіння Білла, я все ждав, що ось з'явиться хтось за огорожею й почне розмотувати сувій дроту… Тоді я примушу Паліндрома скочити заздалегідь, щоб він не зачепився за дріт, а вдарив його грудьми, коли приземлятиметься. Тоді, сподівався я, він своєю вагою порве дріт або стягне вниз і, якщо витримається, не причавить мене своєю вагою, як було з Біллом. Та планувати легко, до того ж я сумнівався, чи зможу примусити такого природженого плигуна, як Паліндром, збитися з темпу й злетіти в повітря хоч на якусь мить раніше.

Ми подолали перше коло, хлюпаючи мокрим полем. Зоставалося пройти ще приблизно милю, коли я почув позад себе кінський тупіт. Озирнувся. Більшість жокеїв мчали гуртом далеко позаду, та двоє вперто переслідували мене. Ось вони майже порівнялися з Паліндромом.

Я підігнав його, і кінь підкорився. Ми легко відірвалися корпусів на п'ять.

Ніхто не переходив доріжки за перешкодою.

Я не бачив ніякого дроту.

I все-таки Паліндром зачепив його,

Якби не оті двоє, я б не спонукав коня. Щось раптом хльоснуло Паліндрома по ногах, коли ми вже були над бар'єром, і я кулею вискочив із сідла. Поки котився, інші коні подолали перешкоду. Вони, звичайно, не налетіли б на лежачого, але мусили обминати Паліндрома, що бився в корчах, і наскочили на мене.

Підкови місили моє тіло. Один удар поцілив у голову, шолом тріснув і одлетів. Минуло кілька кривавих секунд, поки я зрозумів, що все скінчилося.

Я лежав на траві, безсилий і стерплий, не здатний не те що піднятися, а й ворухнути пальцем. Лежав на спині ногами до перешкоди. Дощ сік мене по обличчю, важко було розплющити очі, ніби на них навалився якийсь тягар.

I все ж я змигнув повіками, й побачив «привид» біля бар'єра.

Він не поспішав на допомогу, а похапцем змотував дріт, задкуючи з поля до бровки. Коли досяг стовпа, вийняв з кишені інструмент і перекусив дріт. Не забув цього разу обценьки! Упоравшись, накинув моток дроту на руку та ненависно глянув у мій бік.

Я впізнав його.

То був водій уже знайомого мені фургона.

Усе навколо затьмарилось. Світ став чомусь сірим, як погано знятий фільм. Сірою була трава, землистим обличчя водія…

Потім біля самої перешкоди замаячив ще один «привид», що сунув у напрямку до мене. Я теж знав його, це не був шофер таксі. I мені стало радісно, що я не один у смертельному герці, та мало не заплакав. Я намагався звернути його увагу на дріт — адже тепер у мене є свідок. Та слова не сходили з язика — усе в роті ніби закам'яніло.

Він підійшов і схилився наді мною. Я хотів посміхнутись, але м'язи обличчя не ворушилися.

Він випрямився й гукнув до водія:

— Не дихає! — I знову нагнувсь. — У, падло! — Та копнув мене ногою. Я чув, як тріснули ребра й запекло в боці. — Може, це навчить його, як пхати свого носа куди не слід! — I копнув ще раз. Світ почорнів. Я майже втратив свідомість, але крихта її ще блимала, і я збагнув, чому вартовий не перетнув доріжку, натягуючи дріт: йому не треба було цього робити. Він і його спільник стояли обабіч неї й напинали той дріт з обох кінців.

Я побачив над собою утретє ногу. Здавалося, спливли години, поки вона наблизилась до моїх очей. Нога все росла й росла, поки раптом не заступила мені весь світ.

Спершу повернувся слух. Раптово, ніби хтось клацнув вимикачем. Ще хвилю тому жодне враження не порушувало пекельного кипіння розбурханого мозку, де плавали лише уривки слів, од яких боліла голова, і враз настала тиша й кожен звук чітко та ясно відлунював у моїх вухах.