Дік Френсіс - Фаворит

Моя співбесідниця продовжувала бубоніти після кожної ложки помідорового супу.

— Ми не можемо чогось домогтися од Перта, бо жоден з відповідальних чиновників фірми не хоче з нами зустрічатися, а службовці твердять, що не мають права знімати вивіску, котра їм не належить. Проте мовчать, хто її власник, і тому ми не знаємо, до кого звертатись.

Я відчув симпатію до невідомого містера Л. С. Перта, який не бажав з нею зустрічатися.

— Колись вони писали свої прізвища на вікнах, а тепер — ось ці неонові реклами…

Їй забракло духу продовжувати.

У дверях з'явилася Меріголд, яка йшла на обідню перерву, за нею — четверо чоловіків.

Я допив каву, охоче попрощався з нудною сусідкою й вирішив покінчити з усім на сьогодні. Спершу сів у поїзд до Брайтона, а звідти в своєму «лотосі» помчав у Лондон.

У конторі накопичилось багато справ, і додому я повертався в годину пік. Біля світлофорів і об'їздів мене весь час муляла думка, що таємниця Джо Нантвича якимось чином пов'язана з трагедією Білла.

Це ж саме він «притримував» коней, смертельно ворогував із Сенді Мейсоном, накликав на себе гнів Тюдора й отримував листи-погрози. Я думав про суворі порядки в нашій вагарні, про те, що до роздягальні пускають лише обслугу, жокеїв та офіційних осіб; тренери й власники коней туди не заходять, а преса й глядачі навіть у вагарню не допускаються.

Якщо погроза «Болінгброк. На цьому тижні!» так і не здійснилася, то Джо Нантвичу нічого боятися, бо тиждень уже минув. Отож я побачу його завтра живим і здоровим, хоч і не в гуморі, як завжди. А мені неодмінно треба з ним зустрітися та повідомити, хто надсилав оті записки, хоч я й не був певен, що таки скажу.

Сон часто дає відповіді на найзаплутаніші шаради. Я ліг з думкою, що згайнував день, а вранці прокинувся, повторюючи одне і те ж ім'я та знаючи напевно, звідки воно взялося. Накинувши халат, спустився до кабінету Білла й дістав з письмового столу квитанції букмекерів, що їх він зберіг для Генрі. На трьох із них стояло ім'я — Л. С. Перт.

На звороті Білл занотував олівцем кличку коня, суму й число. Він завжди був акуратним. Я поніс квитанції до своєї спальні й звірив за довідником дати заїздів. Пригадав навіть уривки розмов, випадково кинуті фрази, й багато що з'ясувалося.

Хоч і не все, звичайно.

У Брістолі лило як з відра, і холодна, немилосердна вогкість псувала все задоволення від скачок.

Кет повідомила, що не поїде за такої погоди, це було не схоже на неї, і я дивувався, яким чином тітоньці вдалося затримати її.

Темою всіх пересудів сьогодні був Джо Нантвич. Судова колегія розглянула його поведінку й нібито «суворо попередила на майбутнє». Усі вважали, що йому ще поталанило, бо, беручи до уваги його вибрики, слід було й зовсім вигнати.

Джо бундючився, як завжди. На його округлому рожевому обличчі не було й тіні страху, жодного сліду важкого запою, який у Челтенхемі перетворив його на ганчірку. Хоч подейкували, що минулої п'ятниці, в суботу й більшу частину неділі він ховався в турецьких лазнях, не знаючи, куди дітись од жаху. Перед тим він напився до нестями і всі ці дні випарював із себе хміль, рюмсаючи та переконуючи обслугу, що тільки там він почуває себе в безпеці. Отож відмовлявся вдягтися і йти додому.

Ці його пригоди зі смаком описував та прикрашав Сенді. Він нібито заходив туди в неділю, щоб скинути кілька фунтів перед скачками, і все те бачив на власні очі.

Я зустрів Джо біля дошки оголошень. Він спокійнісінько насвистував.

— Що тебе так розвеселило? — запитав я.

— Все, — вишкірився він.

Я розгледів легенькі зморшки навколо рота й трохи запалені очі, інших слідів терзань не було.

— Мене не вигнали, і я отримав гроші за те, що програв.

— Що?!

— Мені заплатили. Я вже казав тобі — конверт із грішми. Сьогодні одержав сто фунтів.

Я витріщився на нього.

— Нічого дивного, я виконав те, що мені звеліли. От і все! — якось неприродно вигукнув він.

— Атож, — промимрив я.

— Що ж до тих погроз… то я обдурив їх… розумієш? Я весь кінець тижня просидів у турецьких лазнях, де вони не могли мене застукати. Я їм утер носа! — радів він, ніби вони неспроможні були здійснити свою погрозу на «цьому тижні». Він, дурень, не розумів, що його вже покарали, бо, крім фізичних страждань, бувають і гірші. Джо протягом усього тижня відчував переляк, а в останні дні — то й просто панічний жах, а йому здавалося, що він вийшов сухим із води та ще й утер їм носа.