Дік Френсіс - Фаворит

Вона твердо вирішила.

— Тоді я візьму його тимчасово, скажімо, найму…

— Ні, в подарунок. Од Білла, якщо хочеш.

Мені довелося погодитись, і я дякував Сціллі, як тільки міг.

Вранці, ще вдосвіта, я поїхав до стаєнь Піта Грегорі, щоб поплигати з Безнадійним на учбових бар'єрах. Мрячило, але я недарма так далеко добирався — ми все-таки вивели коня. Безнадійний посковзнувся перед першою перешкодою й потім уже неохоче брав інші.

Ми облишили все й пішли до Піта на квартиру. Я сказав йому, що Адмірал мій і що тепер скакатиму на ньому.

Він повідомив:

— Його записано на Великий приз у Ліверпулі.

— Чудово! — захоплено вигукнув я. Бо ще жодного разу не брав участі в таких солідних змаганнях, і несподівана перспектива бути там за два тижні підбадьорила мене.

— Хочеш спробувати?

— А чому б і ні?

Ми зважили шанси інших моїх коней, і Піт заявив, що Паліндром у відмінній формі після Челтенхема й може показати себе в Брістолі. Ми вийшли подивитися на нього, і я оглянув також хвору ногу Піднебесного. Опух ще не спав, але вже йшлося на краще.

Од Піта я поїхав до Брайтона, залишивши свій «лотос» на зупинці, як і завжди. Біля брайтонського вокзалу насамперед глянув на таксі. На майдані стояло три машини без жовтих щитків. Я кинувся шукати контору «Марконі» — адресу взяв із телефонного довідника. Я не мав чітко визначеного плану, але був певен, що ключ до таємниці десь саме тут — у Брайтоні. Отож вирішив діяти не гаючись. Мої пошуки на іподромі ні до чого не привели, окрім хрипкої погрози телефоном.

Контора «Марконі» містилася в нижньому поверсі особняка часів Регентства. Я зайшов до вузького холу.

Праворуч були сходи, а ліворуч — двоє дверей. Треті, з табличкою «Управитель», ховалися в кінці коридора. На найближчих до мене чорнів напис «Довідкове бюро», і я зайшов.

Колись це була елегантна кімната, і навіть конторське обладнання її не псувало. Дві молоденькі друкарки сиділи за столиками, а крізь прочинені двері я побачив телефоністку перед розподільним щитком. Вона з кимось розмовляла.

— Так, пані, таксі прийде до вас за три хвилини. Дякую!

У неї був високий голос з приємним тембром. Друкарки глянули на мене. Обидві були у вузьких светрах і дуже нафарбовані. Я звернувся до ближчої.

— Пробачте… я хотів би замовити кілька машин… до весілля. Моя сестра бере шлюб, — вигадував я, прибравши собі навіть сестру. — Це можна здійснити?

— Звичайно, можна, — відказала вона. — Ось я запитаю управителя. Він завжди сам приймає такі замовлення.

— Я поки що тільки цікавлюсь, — поспішив я пояснити. — Сестра прохала… звернутися до кількох фірм, аби взнати, де… вигідніше. Я не можу оформити заявки, поки не дістану її згоди.

— Атож, — мовила вона. — Тоді я попрошу містера Філдера поговорити з вами.

I пішла до кімнати управителя.

Я тим часом усміхався до іншої, що взялася поправляти собі зачіску, та дослухався до голосу телефоністки.

— Одну хвилинку, сер. Я спершу з'ясую, чи є там поблизу машина. — I, повернувши вмикач, стала викликати: — Хоу-2, відповідайте! Негайно відгукніться, будь-яка машина в Хоу-2!

Тиша, потім чоловічий голос пробубонів:

— Здається, жодної в Хоу-2, Меріголд. Я можу доїхати туди за п'ять хвилин, бо щойно висадив пасажира на Ленджбері-плейс.

— Гаразд, Джіме. — Вона вказала адресу й перемкнула телефон: — Таксі прийде через п'ять хвилин, сер, пробачте, але у нас немає ближчих машин. Дякую, сер.

Не встигла вона закінчити, як знову пролунав дзвоник.

— «Таксі Марконі». Чим можу служити?

У холі заклацали каблучки. Дівчина поверталась од Філдера.

— Управитель просить вас, сер.

— Дякую, — мовив я і пройшов крізь хол у відчинені в глибині двері.

Назустріч мені звівся й простягнув руку огрядний, міцно збудований, чемний чоловік років за сорок. Брюнет, в окулярах з чорною оправою й холодними синіми очима. Він здавався надто імпозантним і надто досвідченим клерком для такої посади,

У мене навіть тенькнуло серце з остраху, що він може знати мене, та очі його нічого не виказували, і він спокійнісінько мовив:

— Я чув, ви збираєтеся замовляти кілька машин…

— Це правда, — кивнув я й почав правити теревені щодо весілля. Він щось занотував, прикинув вартість замовлення й простягнув мені аркуш. Почерк був з натиском, рівний, саме відповідний такій особі.

— Дякую, — вклонився я. — Ми порадимося з сестрою й дамо вам знати.

Виходячи з кабінету й причиняючи двері, я метнув на нього погляд. Проте він сидів за своїм столом, дивлячись крізь окуляри спокійними очима. Годі було щось прочитати з його виразу.