Дік Френсіс - Фаворит

Кет пирхнула від задоволення.

— А таксисти нападали й на вулиці чи тільки в будинках? — запитав я.

— То ви, може, чули про той випадок, коли вони огріли мене пляшкою? — Він засукав рукава, й ми побачили довгий шрам. — Ось бачите? Цілих сім дюймів. Троє кинулись на мене ввечері, коли я вийшов укинути листа. Це трапилося після того, як Принц добре пошматував одного з них. А я, дурний, вийшов без пса. Розумієте, до поштової скриньки два кроки. Та не слід було цього робити. Отож і дістав прочухана. Зате добре роздивився їхні пики. Вони сказали, що коли піду в поліцію, то повернуться й ще всиплють. Та я одразу ж подзвонив у відділок і все розповів. Той, білявий, що розкремсав мені руку, дістав шість місяців. Після того я не роблю й кроку без Принца, і вони бояться навіть наблизитись до мене.

— А як з іншими? — запитав я.

— Так само. Трьох-чотирьох побили й порізали ножами. Я дістав їм собак і намовив піти в поліцію. Гірше не буде, вважав, проте всі були до того налякані, що боялися давати свідчення. Мовляв, та зграя ще жодного не вбила. Навіщо їй це робити? Коли «боржник» помре, нікому буде платити.

— Авжеж, — задумливо відказав я. — Проте, вбивши одного, вони можуть підкорити решту.

— Думаєте, я цього не розумію? — похмуро мовив він. — Але ж і для них велика різниця — шість місяців ув’язнення чи довічне заслання, а то й шибениця. Мабуть, це їх і стримує. У нас все ж таки не Чікаго!

Я вів далі:

— Коли їм не вдасться шантажувати вас, то вони візьмуться за тих, хто ще, не знає про ваш метод і ваших собак…

Він перебив:

— З цією метою ми теж дещо робимо. Щотижня друкуємо в брайтонській газеті оголошення, що той, кому погрожують, може звернутися на адресу: поштова скринька така-то, і йому негайно допоможуть. Діє чудово, можу вас запевнити.

Ми з Кет захоплено дивилися на нього.

— Вам би бути генералом, — вигукнув я.

— Свого часу я й не такі операції проводив, — признався він. — Оті зелені лейтенанти, яких кидали на війну прямо з училищ, не раз бігали за порадою до ветерана! — Він раптом підвівся. — Та годі. Може, вип'ємо по чарці?

Ми з Кет подякували, заявивши, що нам пора, — була вже восьма. Домовилися з Томкінсом обмінюватись новинами й дружньо попрощалися. Та погладити Принца я не наважився.

Тітонька Деб сиділа у вітальні, нервово постукуючи ногою. Кет попросила вибачення, й тітонька вмить одтанула.

Видно, вони з Кет не могли одна без одної.

Під час обіду Кет, головним чином звертаючись до дядечка, розповіла про наші пригоди. Вона жартома згадала мандрівний фургон для перевезення коней та злісно покепкувала із сандвічів у готелі «Плаза». Останнє викликало докір з боку тітоньки, яка чомусь вважала цей заклад одним із найгостинніших у Брайтоні. Я пригадав легковажність Мевіс, запідозривши її в тому, що вона виявляє ласку до мешканців горішніх поверхів.

— А потім ми зайшли до чудесного бару «Блакитне каченя», — призналася Кет, втаївши поцілунки в телефонній будці й часті зупинки на розі вулиць. — Там я порізала собі руку, — вона показала бинт, — так, подряпина, і ми заходили до кухні змивати кров. Тому й запізнилися.

У господаря найлютіша вівчарка з усіх, що я досі бачила. Вона так загарчала на Аллана, що він затрясся з переляку… — Кет змовкла, щоб проковтнути.

— Ви не любите собак, містере Йорк? — спитала тітонька. Вона обожнювала свою таксу.

— Це залежить… — почав я.

— Принц вам не дуже сподобався б, — зауважила Кет. — Мабуть, його прозвали так, бо він чорний. Чорний Принц! Зате який боєць. Коли б вам розповісти все, що ми дізналися про насильства, які чинять у нашому добропорядному Брайтоні, то ви б ночами не спали!

— Не треба, люба, — попрохала тітонька. — У мене й так безсоння.

Я глянув на дядечка Джорджа, аби пересвідчитись, чи не образився він, що перебили розповідь. Він раптом з огидою відсунув, ніби його занудило, свою тарілку. Та, перехопивши мій погляд, криво посміхнувся:

— Очевидячки, розлад шлунка. Ще одна неприємність, яка настає з віком. Ми тепер нагадуємо пару старезних шкап.

Він намагався хихикнути, але це йому не вдалося. Рожеві щоки стали сірі, чоло зросилося потом. Щось неприємне коїлось із дядечком Джорджем.

Обличчя тітоньки Деб стало турботливим, отож, бажаючи, за звичкою, позбавити її неприємностей, він одсьорбнув води і втер губи серветкою. Я бачив, що в нього тремтять руки. Проте під товстим шаром жиру в цієї людини був панцир, і, прокашлявшись, він спокійнісінько заговорив: