Дік Френсіс - Фаворит

— Усе гаразд? — запитав він.

— Так, велике вам спасибі, — мовила Кет.

— У вас чудовий пес, — зауважив я.

Принц одвів погляд від мене й повернув голову до господаря.

— Авжеж, він молодець

Несподівано у мене майнула думка: врешті-решт, тут же не сотні бандитських ватаг, і навіщо таксомоторній компанії наймати вбивць та влаштовувати криваві сутички? I я мовив з фатальною необережністю:

— Таксі «Марконі»!

Запобіглива усмішка на обличчі господаря блискавично змінилася лютою зненавистю. Він ухопив з комода дрючок і заніс над моєю головою. Пес вискочив із ящика, настовбурчив шерсть, прищулив вуха й вишкірив ікла. Очевидно, я переграв.

Кет поспішила на виручку. Вона стала поруч мене й вигукнула:

— Ой боже! Не бийте його, тітонька Деб жде нас за півгодини, щоб пригостити смачним ягнятком з картоплею, а вона терпіти не може, коли спізнюються.

Це примусило господаря повагатися, і я встиг пояснити, що таксисти «Марконі» — мої вороги.

Бармен опустив важку палицю, але собаку не відкликав, і той стояв напоготові за чотири фути од мене.

А Кет не вгавала:

— Куди ми встряли? — Бинт звисав у неї з руки, крізь нього проступила червона пляма; вона зібгала кінці й запхала їх під рукавичку.

— Самозахист? — звернувся я до бармена. — А щодо таксі, то в мене просто вискочило — думаю про них ось уже кілька днів. Побачив вашого страшенного пса, й одразу спливло на думку. Повірте, що саме так.

— Тиждень тому його побили таксисти «Марконі», — пояснила Кет дружина, — отож не дивуйтесь, що він трохи того… як тільки почує про таксистів.

Бармен обвів нас довгим поглядом. Потім підійшов до собаки, обійняв його за шию й почухав підборіддя. Хижі зелені очі блаженно заплющились, пес припав до ніг господаря. Він одіслав його на місце.

— Принц дуже хороший пес, — заявив бармен. — Сью, може, посидиш у залі, поки ми тут поговоримо?

— Мені ж треба готувати сандвічі.

— Я зроблю, — засміялася Кет. — Сподіваюсь, вони будуть без крові. — I, взявши ножа, заходилася намащувати скибки. Бармен з дружиною могли опиратися таксистам, а Кет їх миттю роззброїла, і після короткого вагання дружина пішла до зали.

— Ну, сер? — звернувся бармен.

Я розповів йому про смерть Білла та свою сутичку з водіями таксі.

— Мені б тільки знати, хто господар фірми «Марконі», тоді б я знайшов того, хто влаштував пастку майорові Девідсону.

— Атож, — мовив бармен. — Сподіваюсь, вам більше пощастить, аніж мені. Як не б'юся, нічого не можу взнати. Глухий кут — та й годі! Але що більше їх турбуватимуть, тим скорше цю зграю ліквідують. — Він узяв два сандвічі, один дав мені, а другий надкусив сам.

— Зоставте місце для смаженого ягняти, — сказала Кет і глянула на годинник. — Ой! Ми вже спізнились, а мені так не хотілося б сердити тітоньку Деб. — Проте спокійно продовжувала готувати сандвічі.

— Я купив «Блакитне каченя» півтора року тому, — мовив бармен, — тільки-но зняв військову форму.

— Старшина? — промимрив я,

— Батальйонний, — гордовито заявив він. — А звати Томкінс. Так от, купив я «Блакитне каченя» на свої заощадження й військову пенсію. Дешево купив. Навіть надто дешево! I мусив здогадатися, що тут щось не те… Прожили ми спокійно тижнів зо три й виручку мали непогану, як раптом заходить один і каже, що ми теж мусимо платити, інакше буде погано. При цьому загріб шість склянок та об підлогу! Ціну призначив — п'ятдесят соверенів у тиждень. Чуєте? П'ятдесят соверенів! Не дивно, що попередній власник збув свою крамничку. Мені розповідали, що довго не міг цього зробити, бо всі навколо розуміли, що куплять халепу, отож і ждав такого дурня, як я, — прямо з армії, що вхопиться за цю облуду чотирма лапами, Бармен задумливо жував сандвіч.

— Та я йому наказав забиратися геть. Наступного вечора вони вдерлися вп'ятьох і потовкли геть усе, мене огріли пляшкою по голові, а дружину зачинили на горищі. Все потрощили — пляшки, посуд, стільці. Я отямився на підлозі серед уламків, а вони стояли навкруг. Сказали, що це тільки попередження, а коли не даватиму їм щотижня п'ятдесят фунтів, то наступного разу розгромлять комору та повиливають усе вино в підвалі, а то ще візьмуться за мою дружину.

Його обличчя скривила лють.

— Що ж було далі?

— Після німців і япошок мені не личило піддаватися шмаркатій наволочі. Проте кілька місяців платив, щоб дістати перепочинок. Але ж де візьмеш п'ятдесят фунтів після сплати мита й податків? Тут можна мати зиск, але за такої «щедрості» мені зоставалося б сидіти на пенсії. Так не могло довго тривати.