Дік Френсіс - Фаворит

— Кет, люба моя, я забув тобі сповістити, що телефонував Грегорі. Він каже, що Піднебесний пошкодив ногу й тепер не може взяти участі в Брістольському змаганні.

Кет спохмурніла.

— Він кульгає?

— Нібито накістень. Але ж у нього не було переломів, чи не так? Дивно, — сказав дядечко Джордж. Він, очевидячки, був засмучений не менше, ніж Кет. — У коней іноді з'являється тверда пухлина, або накістень, — пояснив він. — Поки не розсмокчеться, завдає болю, але ненадовго. Два-три тижні, і наш Піднебесний буде скакати.

— От напасть, — бідкалась Кет. — А я так мріяла про вівторок… Аллане, ви поїдете, якщо Піднебесний не братиме участі?

— Так, — мовив я, — мені випало скакати на Паліндромі. Приїздіть і ви, Кет, я ждатиму вас.

Я говорив з таким запалом, що тітонька Деб не витримала й нагородила мене осудливим поглядом.

— Коли молоду дівчину часто бачать серед жокеїв — це завдає шкоди її репутації, — просичала вона.

Об одинадцятій, коли дядечко Джордж замкнув двері кабінету, де зберігалися «трофеї», і коли тітонька Деб прийняла на ніч снотворне, ми з Кет вийшли поставити машину в гараж. Поспішаючи на обід, ми залишили її на алеї.

Вікна, хоч і затемнені шторами, робили нічні сутінки прозорими, і я бачив обличчя Кет.

Відчинив дверцята, але вона не спішила сідати.

— Вони старіють, — сумно мовила, — і я не знаю, що робитиму без них.

— Вони проживуть ще багато, — заспокоїв я.

— Якби ж то… Тітонька Деб виглядає такою стомленою, та й дядечко Джордж підупав. Він чимось стурбований… Боюся, що його лякає серце тітоньки Деб, хоч вони при мені про те не говорять. Навіть не жаліються, коли хворіють. — Вона здригнулася.

Я обійняв її й лагідно поцілував; Кет засміялась.

— Ви добрий, Аллане.

Я не почував себе таким, бо в мені палахкотіли пристрасті первісної людини. Хотілося кинути її на сидіння і мчати кудись у глухомань Південної Англії. Ледве стримав себе, щоб не завдати їй болю палкими обіймами.

— Я кохаю вас, Кет…

— Ні, ні. Не кажіть цього. Будь ласка! — Вона провела пальчиком по моїх губах. Тьмяне світло відбивалося в її очах, тіло ніжно тулилось до мене, голова відхилилась назад.

— Чому? — нетерпеливився я.

— Бо я не знаю… Не певна… Мені приємно, як ви мене цілуєте, подобається бути з вами. Але любов — таке велике слово… Це щось надто, надто важливе. Я, мабуть, ще не готова…

Так ось у чім річ! Кет, гарненька, смілива, люба, виявляється, ще не прокинулась для кохання! Вона не усвідомлювала, що в ній палає вогонь, який я вбачав у кожному її русі. Його з дитинства тамувала старосвітська тітонька, і важко було роздмухати, не збентеживши її.

— Кохання легко навчитися, — повчав я. — Слід лише ризикнути. Наважитись, не боячись, і вам одразу стане легко, а всі забобони одразу згинуть.

— I я зостануся з немовлям на руках, — тверезо одказала вона.

— Ми можемо спершу побратись, — посміхнувся я.

— Ні, Аллане, любий, ні! Тільки не зараз! — I майже пошепки: — Пробачте мені…

Вона сіла в машину й покотила за ріг, до гаража. Я подибав слідом і допоміг їй зачинити важкі двері, після чого ми повернулися в будинок. На ганку Кет зупинилася, стисла мою руку й ніжно, як сестра, поцілувала мене в щоку.

Та я не цього хотів.

Бо зовсім не почував себе братом.

У вівторок пустився холодний, колючий дощ, який сік ніжно-білі пелюстки нарцисів та цяткував їх, краплями розрідженого чорнозему. Діти пішли до школи в лискучих чорних плащах, у каптурах до очей та високих, аж до колін, гумових чоботях. В Уїльяма виглядав лише янгольський ротик із залишками молока на губах.

Ми з Сціллою провели день, розбираючи одежу й особисті речі Білла. Вона вже заспокоїлася, навіть більше, аніж я сподівавсь, і, здавалося, змирилася з тим, що його нема і треба якось жити без нього. Ні я, ні вона навіть не обмовилися про ту ніч, коли вона спала в моїй постелі, і я почав переконуватись, що вона нічогісінько не пам'ятала, її свідомість була пригнічена горем і снотворним.

Ми розіклали речі Білла на купки. Найбільша призначалась Генрі й Уїльяму, коли обидва виростуть, і туди Сцілла поклала не тільки всі його запонки, але й два золотих годинники, святкові костюми й сірий циліндр. Я кинув якийсь невдалий жарт.

— Нічого тут нема смішного! — одказала вона. — Генрі все це стане потрібне вже через десять років, якщо не раніш. Він страшенно зрадіє цьому. — I докинула ще й куртку для їзди верхи та дві шовкові сорочки.

— У такому разі краще повісити все це знову та ждати, поки Генрі й Уїльям підростуть.