Дік Френсіс - Фаворит

— Ви заявили в поліцію?

Томкінс зніяковів.

— Ні, — повагався він, — у поліцію не пішов. Я ж не знав, хто ті типи, розумієте? Вони ж залякували бозна-чим, якщо покличу поліцію. Знаєте, в армії є залізне правило: не встрявати у новий бій із сильним противником, поки не дістанеш поповнення. Тоді я й подумав про собаку. А згодом заявив і в поліцію, — закінчив він, ніби виправдовуючись.

— Авжеж, поліція може ліквідувати фірму «Марконі», коли остання причетна до злочинів, — підтримав я.

— Ви так гадаєте? Але все не так просто. Фірма їх справжня, таксомоторний парк. До того ж чималий. Більшість водіїв — чесні хлопці, які нічого не відають про гангстеризм. Я декому з них говорив, що ними прикривається злочинна зграя. Та вони й слухати не хочуть про такі речі. А злочинці на вигляд цілком пристойні люди, ви ж бачили їх? Водій як водій, під'їздить перед закриттям бару, входить і тихо вимагає грошей. А потім ще й пасажира підбере, везе за лічильником, як і належить — сама невинність.

— А ви не можете запросити поліцейського в цивільному? Хай сидить у барі як відвідувач і арештує вимагача, коли той почне правити гроші, — запропонувала Кет.

Бармен гірко відказав:

— Нічого не вийде, міс. I не тому, що не знатимеш напевно, коли його ждати, — поліцейському довелося б сидіти, мабуть, тижнів зо два, — а тому, що не буде підстави для арешту: адже в цих типів завжди при собі підписане мною зобов'язання платити п'ятдесят фунтів. Підійде поліцейський, а він тицьне йому під ніс отой папірець — і баста. Поліція спритна, коли дістає можливість поворушити справу в суді. А коли в них свідчення однієї людини проти іншої, вони не дуже-то поспішають.

— Шкода, що ви підписали зобов'язання, — зітхнув я.

— Де там підписував! — обурився він. — Той підпис — лише копія мого. Я й сам не зміг би відрізнити. Одного разу хотів вихопити той папірець, а вимагач каже: дарма, порвеш, ми надряпаємо інший. Скопіювали підпис. Хіба це важко?

— Отже, ви й далі платите? — запитав я.

— А дзуськи! — відповів бармен, і його вуса настовбурчились. — Я вже більше року не даю їм ані пенса. Відтоді, як у мене з'явився Принц. Він за місяць порвав чотирьох, і це трохи охолодило їх запал. Хоч досі нишпорять навколо. Ми з дружиною рідко виходимо з дому, а коли йдемо куди, то беремо з собою Принца. Я приладнав сигналізацію до дверей і вікон, і вона божевільно калатає, коли хто-небудь лізе непроханий. Але так жити важко. Нерви Сью вже ледве витримують.

— Неприємна історія! — мовила Кет, злизуючи варення з пальців. — Не можна ж так жити вічно!

— Ні, міс, ми їх починаємо потрошку перемагати. Гроші вони правлять не тільки з мене. Вся округа їм платить. Десять чи одинадцять дрібних закладів — барів, тютюнових крамничок, сувенірних лотків тощо. Великих вони не чіпають. Грабують маленьких власників, як я. Коли я збагнув це, то обійшов усіх і одверто поспитав, чи платять вони бандитам. Кілька тижнів згаяв — адже округа велика. Ті, що платили, були налякані до смерті й навіть боялись признатися, хоч я бачив по очах, що платять. Я вмовляв їх об'єднатися й почати боротьбу. Але в більшості діти, тому вони й бояться ризику…

— Що ж ви вчинили? — поцікавилася Кет.

— Дістав собі Принца. Він був ще тоді малий. В армії я мав справу з псами, отож і вивчив його на забіяку.

— Так, — погодився я, дивлячись на собаку, що мирно простягнувся в своєму ящику, поклавши голову на лапи.

— Я водив його по окрузі й показував жертвам шантажу, — провадив Томкінс, — і казав їм, хай вони теж заведуть псів, і ми віднадимо таксистів. Дехто ще не розумів, до чого тут таксисти. Довелося їм розтовкмачувати. Врешті-решт, більшість завела собак, а я допоміг вишколити; хоч це не так легко — навчав чужого пса коритися господареві, а не мені. Та куди їм до Принца!

— Ще б пак! — мовила Кет.

Він підозріло глипнув на неї, та вона заклопотано складала сандвічі на тацю.

— Ну й далі… — спонукав я.

— Найважче було вмовити тих, у кого діти. Тепер ми возимо їх до школи машиною. Я найняв фахівця джіу-джитсу — він возить, а матері супроводжують. Ми всі платимо йому. Дорого, але значно менше, ніж доводилось давати вимагачам.

— Чудово! — вигукнула Кет.

— Ми їх потроху перемагаємо. Але ще далеко не все гаразд. Два тижні тому вони розгромили кафе «Лушпинка», за рогом, обіч мене. Та ми винайшли засіб і проти цього. Спершу всі разом допомогли прибрати уламки, а потім склалися на придбання нових меблів. Власник кафе купив вівчарку, вона скоро стане боєздатною, і вони запиратимуть її в спальні. Отож я вам і кажу: найкраще — це собаки! — закінчив бармен.