П’єр Буало: Французький детектив

З дня на день його ноги призвичаювалися до вигинів алеї. Ось як, виявляється, людина опановує речі, яких уже не бачить! Ермантьє добре уявляв собі цей великий доглянутий парк, небо, з якого струменіло світло, навіть хмарки, що набігали на сонце й несподівано приносили легенький подих прохолоди. Якби він мав тонший слух, то, мабуть, почув би, як у кінці парку попід муром сновигають ящірки. Багато віддав би Ермантьє за те, щоб бодай вийти з цього парку, пробігти піщаними дюнами до моря, походити в прибій понад берегом… Але про таку послугу треба було просити Крістіан, а просити Ермантьє нічого не хотів. Досить уже того, що за столом його годують мов малу дитину. Обійдеться він і без моря. Вистачить з нього й того, що він знає: воно поруч і здіймає вздовж усього узбережжя велетенські зелені хвилі. Якби повіяв західний вітер, Ермантьє почув би, як гуркочуть морські вали, але вітер дме від берега, тож сюди долинають лише пахощі пожухлих лук. Ні, Ермантьє не нудьгує. На це в нього нема часу. Він так хапається за життя, що ввечері падає вкрай знеможений, мов дитина, що вдень забагато ганяла. Вже три дні він тут! Ці три дні промайнули як одна година. Уперше в житті Ермантьє скористався літньою відпусткою. Нарешті він усвідомив, що має тіло. А раніше надходили якісь листи, доводилося раптово кудись їхати, йому не давали спокою думки про справи… І щоразу, як тільки випадала вільна хвилина, знаходилася невідкладна робота: пофарбувати двері, змастити замки, прополоти город… Ермантьє хапався то за те, то за те. «Він би вмер, якби не мав роботи!» — запевняла Крістіан. А дзуськи! Навпаки, тепер він тільки починає жити.

Інколи в нього зринала одна химерна думка. «А що як я помилявся? Що як робота — не є головне в житті?» І він посміхався сам до себе, бо це ж безглуздо — розмірковувати з такого приводу! За ці двадцять років, що він воює, боротьба стала для нього необхідністю. Йому конче потрібно перемогти конкурентів, нав'язати їм свою волю, щоб потім чути услід собі шепіт: «Це ж Ермантьє! Той, що електричні лампочки…» І все ж він мусить визнати, що ця пауза його тішила, йому вже не хочеться вкоротити собі віку, як тоді в лікарні, коли Лотьє сказав: «Друже, бідолашний ви мій, тепер вам знадобиться вся ваша мужність…» Тієї миті, якби під рукою в нього виявилася якась зброя, бодай складаний ножик…

Десь тут, ліворуч, мають рости гвоздики. Ермантьє нахиляється, нюхає, тягнеться пальцями. Ось де вони, квітки! Таки не помилився. Він обережно зриває одну. Коли б зараз якийсь перехожий випадково зупинився біля воріт і побачив його, то й не подумав би, що цей убраний у біле чоловік, чиї очі сховані за темними окулярами, — сліпий. Припущення безглузде, бо ніхто не ходить повз ці ворота, але Ермантьє залюбки ним тішиться. Йому хочеться мати невимушений вигляд в очах уявного перехожого. Закусивши зубами стебельце гвоздики, він удає, ніби пильно роздивляється грядку під ногами. Ще одне дивне відчуття: коли сам не бачиш, тобі починає здаватися, ніби за тобою хтось стежить, і це нестерпно. Ермантьє раптом розлючено каже собі, що вигляд у нього неоковирний, незугарний, як у дурня заплішеного. Через те він і слухати не хоче, щоб ходити з ціпком. «З таким тільки жебрати! А нехай йому лиха година!» В усякому разі, витівка з гвоздикою вдалася. І не можна сказати, що це йому неприємно. Він стоїть і пожовує гіркувате стебельце. Біда лише в тому, що пам'ять підводить. У голові в нього весь час було повно проектів, чисел, графіків, він ніколи не звертав уваги на декорації, серед яких жив. Цікавили його переважно ознаки власної могутності. Приміром, чи пригадує він обличчя своїх службовців? Виявляється, ні. Жодного. Більше того! Крістіан… Її теж він не може виразно собі уявити. Вряди-годи ще пригадує обличчя, а от постать — розпливається… Інколи навпаки: з дивовижною точністю бачить жіночу постать, а замість обличчя — тьмяний овал…

Він виплюнув пожоване стебельце й почвалав уперед. Ці гвоздики росли нібито трохи далі. Та, зрештою, яка різниця? Він прогулюється, його не мучить біль, йому тепло. А десь гудуть верстати, триває серійне виробництво нових лампочок… Ці лампочки невдовзі дадуть мільйонні прибутки. Тож він може дозволити собі кілька тижнів перепочити.

Далі висаджені кущі самшиту. Їх треба було б підстригти. Але хто це робитиме? Звичайно ж, не Крістіан. І не Максим. Може, Юбер? Але він вочевидь жодного разу не тримав у руці секатора. Що ж до Клемана… «Сам спробую», — вирішує Ермантьє. Чути, як плюскотить, б'ючи в бляху, струмінь води. Так і є, це гараж, і Клеман миє «б'юїка». Водій закручує воду.