П’єр Буало: Французький детектив

Мимоволі голос його затремтів, у нього забриніли злостиві нотки. Крістіан нічого не відповіла. А колись вона не змовчала б. І це ще одне підтвердження…

Автомобіль віддалявся від центру. Вже не чути було трамвайних дзвінків, і вуличний рух здавався уповільненим. Вулиця Біта була тут, поруч, — у бістро службовці товарної станції пили аперитив, а їхні дітлахи гралися на хіднику в класи. Ермантьє виразно уявляв собі все це, але картина була застигла, немов на поштовій листівці. «Б'юїк» плавно загальмував і зупинився. Ермантьє прочинив дверцята.

— Ви стоїте якраз навпроти входу, мосьє, — сказав Клеман.

— Я ненадовго, — кинув Ермантьє.

Хідник був вузький, всього кілька кроків. Однак йому довелося подолати напад запаморочення, від якого чоло зросилося рясним потом. Біля самісінького входу його охопила страшенна слабкість. Пальці торкнулися каменю, і Ермантьє, тримаючись за стіну, поволі рушив далі. Важка мить минула. Він намацав поштові скриньки — їх було з десяток — і з полегкістю знову відчув під рукою стіну. Головне — весь час на щось спиратися, аби не опинитись у порожнечі. Зійти сходами було нескладно, тут відчуття пастки зникає. На четвертому поверсі Ермантьє зупинився. Двері праворуч. Він почув, як у передпокої зачовгала стара.

— Це Ермантьє. Я прийшов вас провідати, моя люба Бланш.

— О, це ви, мосьє! Я й не сподівалася…

— Можна зайти на хвилинку?

Обоє були зворушені, говорили, перебиваючи одне одного, й товклися в тісному передпокої.

— Дайте вашу руку, — нарешті здогадалася Бланш і повела його до кімнати, в якій тхнуло воском та сирістю. Тут вона підсунула йому одне з рипучих глибоких крісел з потертими бильцями.

— Я зібравсь у відпустку, — пояснив Ермантьє. — Я почуваю себе набагато краще, тепер мені вже нічого не загрожує.

— Я цьому дуже рада. Мосьє може уявити, як я за нього перехвилювалась. Усі гадали, що ви вже не видряпаєтесь…

— Хто це — усі?

— Та всі — і мадам, і мосьє Юбер, і мосьє Максим… Вони шепотілися по кутках, при мені намагалися не давати нічого взнаки, але мене не обдуриш…

Ермантьє зрозумів, що вона відійшла, потім почув, як вона тихо причинила кватирку. Він видобув гаманця, дістав, не рахуючи, пачку кредиток.

— Люба мадам Бланш, я не міг поїхати, не подякувавши вам за все. Тож зробіть мені приємність, прийміть цей невеличкий дарунок… Беріть, беріть! Дайте вашу руку.

— Ні, мосьє. Нізащо в світі…

— Чому? Цього мало?

— Та ні, річ не в тому!

— А в чому ж? Давайте руку! Адже ви мене не боїтесь? — Він почув, як часто стара дихає, і раптом усі його підозри ожили. — Бланш, я знаю, що тут щось криється. Скажіть мені відверто, чому ви не хочете взяти гроші?

— То тому… що я у вас уже не працюю.

— А якби я запропонував вам повернутися?

— Ні, мосьє… Я ніколи не повернуся.

— Ви б не змогли більше жити біля мене?

— Ні, мосьє. Тепер не змогла б.

— Через те, що я осліп?

— О ні, мосьє! Я про це навіть не подумала.

— Я вас не розумію.

— Мосьє зможе прекрасно відпочити там. Кажуть, клімат у Вандеї благодатно впливає на людей, що перенесли хворобу, — раптом дуже швидко заговорила стара жінка, голос у неї змінився, так наче вона зверталася не до нього, а до когось іншого.

Ермантьє почув, як за його спиною тихенько рипнула підлога. Хтось увійшов до кімнати і слухав їхню розмову. Мабуть, сусідка. Треба йти. Тут він нічого не довідається. Він підвівся.

— Коли повернуся, зайду до вас погомоніти. Проведіть мене, люба мадам Бланш.

Він поклав їй на плече руку, і вона провела його до сходів.

— Будьте обережні, — мовила стара, коли він узявся за поруччя.

Вона причинила двері, і Ермантьє почув, як брязнув ланцюжок. Тоді він перехилився через поруччя. Хтось прудко збігав сходами униз. Кроки розтанули у вуличному гаморі задовго до того, як він дістався вниз.

— Я не помилився? — запитав він, сідаючи в машину, — Хтось справді йшов поперед мене?

— Чоловік? — озвалася Крістіан.

— Не знаю. Ви не бачили, з під'їзду ніхто не виходив?

На хвилю запала мовчанка.

— Мосьє, мабуть, помилився, — втрутився Клеман. — З під'їзду ніхто не виходив.

«Б'юїк» рушив.

Нагорі стара Бланш, запинаючи фіранку, бурмотіла собі під ніс:

— Бідолашний чоловік! Яке щастя, що він не здогадується. Це було б жахливо!

Стояла спека — ще більша, ніж торік. В парку, на алеї, Ермантьє, скинувши окуляри, підставив сонцю своє понівечене обличчя. Ще одна втіха — відчувати, як шкіру пестить сухий легенький вітерець, напоєний пахощами меду й троянд. Гудуть комахи, інколи оса — а це, звичайно ж, оса — покружляє біля обличчя, приміряючись, де б його сісти. Він повагом, неспішно простує алеєю, заклавши руки в кишені й намагаючись поводитись природно — не горбитись, але й не відкидати назад голову. Найважче — це йти і не думати про те, що ти йдеш, рухатись і не знати, що зараз наштовхнешся на стіну. Спочатку його переслідував страх перед стіною — весь час хотілося тримати руки випростаними. Все тіло було, як полохливе звіря. Марно він казав собі, що попереду нема ніякої перешкоди, — його тулуб, коліна не слухалися, завчасу ховалися від ударів, заздалегідь готувалися відчути біль, йому весь час здавалося, що попереду стіна. Раз у раз доводилося зупинятись, щоб визначити де він. «Я — за двадцять кроків від тераси, гаразд… Я — на відкритій місцині. До воріт іще далеко…» Помалу приходила певність. Він орієнтувався на слух. Якщо гравій під ногами не рипів, це означало, що він збився з дороги й забрів у квітник. Рухатися по прямій було важко. Він постійно збочував, як пошкоджений вітрильник. Кожна прогулянка парком перетворювалась на виснажливу подорож.