П’єр Буало: Французький детектив

— Ох, що тобі сказати, — зітхнув Ермантьє. — Сім'ю завжди важко на собі тягти. Особливо таку, як моя. І надто тепер! Не одружуйся, старий. А якщо колись тобі закортить привести в дім дружину, не бери директорової удови, послухайся моєї ради. Навіть коли подвоїш, потроїш капітал, тебе все одно матимуть за попихача… А тепер розкажи про себе! Ти й досі пописуєш статейки?

— Так. Я приїхав побачитися з матір'ю і сьогодні ж ввечері вирушаю до Відня. Звичайно, все це дуже стомливо, але я б ні з ким не помінявся місцями.

— Навіть зі мною?

— Навіть з тобою.

Обидва засміялися.

— Хто б міг подумати тоді, — посміхнувся Ермантьє, — коли ми ходили до школи на вулиці Сержан-Бландан, що ти станеш знаменитим газетярем!

— А ти — промисловим магнатом!

— Ну, так уже й магнатом! Не перебільшуй. Хоча, може, колись-таки й стану. Шанолюбство — це єдине, що мені залишається.

Під вікном просигналили.

— Чуєш, вони готові. Тож і я мушу бути готовий, — сказав Ермантьє.

— Кого ти з собою береш?

— Дружину, покоївку й шофера. Максим приїде на тижні. А Юбер обіцяв вирватися на свято чотирнадцятого липня.

— Ви не встигнете завидна. Скільки туди їхати? Гадаю, не менше семисот кілометрів?

— Сімсот п'ятдесят. Але Клеман добрий водій і машина швидкісна. «Б'юїк!» Крістіан мало одної французької машини. Увечері будемо на місці.

— Ти там нудьгуватимеш.

— Ні, тільки не там. Там я матиму простір. Мені здається, там я оживу. Ну і жодної кореспонденції, жодних надокучливих відвідин. Я навіть не знаю, чи полагодили в маєтку телефон.

— Мені вже час іти, — сказав Блеш. — Не хочу, щоб через мене тобі влаштували сцену.

— Це мене не лякає. Коли ти з'явишся знову? Можемо вдвох повечеряти, скажімо, у вересні.

— У вересні не вийде. Але на різдво напевне. Якщо тільки мене не зашлють в Абадан… або в Ханой!

— От щасливий чоловік! Зачекай, допоможи мені. А то я ще гепнуся на сходах.

Вони повільно пройшли коридором і рушили сходами вниз.

— Скажи по щирості, — урвав мовчанку Ермантьє, — я дуже спотворений? Я питаю про це… через Крістіан.

Блеш завагався.

— Важко сказати. Звісна річ, це помітно. Але нічого відразливого, аж ніяк…

— Дякую. А крім цього… крім цього, ти нічого не помітив?

— Що ти маєш на увазі?

— Як би тобі сказати… Не знаю… Крім очей та рубців, на обличчі нічого не видно?

— Ні, абсолютно нічого… Чому ти питаєш?

— Знаєш, мені здається… У мене склалося враження, що вони всі мене уникають, усі вони… бояться. Так, саме бояться. Немовби я заразний, тобто немовби в мене ще щось негаразд, окрім мого каліцтва, і цього вони не можуть витримати…

— Що ти вигадуєш!

— А Крістіан тобі нічого щойно не казала, ні про що не попереджала?

— Та я ж її і не бачив!

Вони перетнули передпокій.

— Пробач мені, Блеш! Тобі я можу все розповісти. Я намагаюся і сяк і так удавати з себе безтурботного здорованя… Але я знаю, мене зачепило добряче… Я радий, дуже радий, що ти навідав мене.

— Любий мій Рішаре!

Вони подали один одному руки. Ермантьє раптом відчув себе страшенно нещасливим і не міг відпустити руку, яку стискав у своїх.

— До побачення! Приходь!

Він розтис пальці і знов опинився у чорному проваллі.

— Крістіан! Крістіан! — покликав він.

Дрібно процокотіли підбори.

— Нарешті цей тип пішов! Що за манера — заявлятися в такий час! Марселіно, позамикайте всі двері! Не забудьте відключити лічильники. Тримайте, Рішаре.

Ермантьє намацав дерев'яний предмет, який подала йому Крістіан.

— Що це таке?

— Це вам ціпок.

— Мені? Ціпок? Я піду без нього…

Але на тротуарі він геть розгубився і мусив зупинитися. Крістіан підхопила його під руку, і він покірливо дав підвести себе до машини. Авто рушило. Тепер в його розпорядженні кілька годин — можна буде подумати, вже вкотре перебрати думки, що його обсіли, спробувати проникнути у власну таємницю. «Що зі мною скоїлося, крім того, що я втратив зір? Чого вони всі жахаються?» Тисячі подробиць виринали з його свідомості, незначних, проте незаперечних. Неспроможний далі стримуватись, він нахилився до Клемана:

— На вулицю Біша. Зупинитесь біля будинку номер тридцять два.

— Послухайте, Рішаре, в нас обмаль часу, — стривожилася Крістіан. — До того ж у яке становище ви мене ставите!

— Я піду сам. Дорогу я знаю. Коли вона втратила чоловіка, я до неї часто навідувався.

— Але чому неодмінно сьогодні?

— Хочу попрощатися перед від'їздом. Хто-хто, а я завжди Любив стареньку Бланш.