П’єр Буало: Французький детектив

Цього голосу завжди трохи побоювалися.

— Це я.

— Хто я?

— Марселіна, нова покоївка.

— Ну то й що?

— Тут вас хоче бачити один чоловік, мосьє. Ваш друг.

— Хіба вам не було сказано, що я нікого не приймаю? — гримнув Ермантьє.

— Так, мосьє. Але добродій наполягає. Мосьє Блеш… Він каже, нібито…

— Блеш? Ви не помилились? То впустіть його, чорт забирай!

Блеш! Непоганий видався день! Ермантьє рушив до дверей, наштовхнувся на стіну, знайшов дверну ручку саме в ту мить, коли з'явився Блеш. Вони ледве не зіткнулися.

— Рішаре, друже! — зворушено пробелькотів Блеш.

— Даруй, — сказав Ермантьє. — Ти, мабуть, чув, як я тут кричав. Зрозумій, я… Не хочеться, щоб на мене витріщалися, як на екзотичну істоту. Багато хто зловтішався б… Я тепер з дому — ані на крок. Але ти — це інша річ!

— Я був у Шотландії, коли довідався, яке лихо тебе спіткало. Виявляється, це правда, бідолашний мій Рішаре… Немає жодної надії? Ти повністю втратив зір?

— Повністю. Сідай. Ось, поглянь…

Ермантьє зняв окуляри, і Блеш побачив жахливе видовисько — зшиті повіки з рудими віями були вкриті червонястими рубцями, зигзагоподібні рубці тяглися й до скронь та вилиць.

— Бідолашний!..

— Це потворно? — запитав Ермантьє. — Я мацаю, мацаю, а уявити собі не можу…

Блеш увесь зіщулився. Нарешті, силкуючись не видати себе, він прошепотів:

— Ні, не таке вже воно й потворне… Особливо коли ти в окулярах. Як нічого не знаєш, то з вигляду й не скажеш, слово честі. Але як це могло статися? Казали про якийсь вибух…

— Граната, — сказав Ермантьє. — Ти знаєш, у нас у Вандеї, на узбережжі поблизу Марана, великий маєток. Під час війни його займали німці. Вони вирубали половину парку, зруйнували мури. Усе або майже все треба було відбудовувати. Цього року взимку я поїхав туди, щоб домовитися про все з підрядчиком. Ну й — ти ж мене знаєш — не втримався, щоб самому не докласти рук… Поблизу колишнього блокгауза корчував пеньки й черконув лопатою по заваленій землею гранаті. Не знаю, як мене не вбило. Справжнє диво.

— Ти без роботи не всидиш. А своїми заводами все ж таки керуєш?

— Поки ще ні… Я трохи попустив віжки… Надто сильний був струс! Лікарі наполягають, щоб я ще місяць відпочив… Мене заступає Юбер.

— Юбер?

— Так, Юбер Мервіль.

— Не знаю такого.

— Тебе не було у Франції, коли він став моїм компаньйоном. Близько двох років тому. В серпні сорок шостого. Мені були потрібні додаткові капіталовкладення. А Юбер саме дістав чималу спадщину. Щоправда, він зірок з неба не хапає, зате, між нами кажучи, уміє те, чого я ніяк не міг навчитися. Розумієш, в нього вишукані манери. І язик добре підвішений. Він мені потрібен для представництва. Звичайно, я намагатимусь якнайшвидше взяти справу до своїх рук. Особливо тепер, коли картель загрожує отруїти нам життя. Уявляєш, основні мої конкуренти вже злигалися. Сподіваються мене приборкати…

— А твоя дружина? Чи не могла б тобі допомогти вона?

— Крістіан? Ти ж її знаєш… Як завжди, тут вона — голова, там — секретар або скарбник… Ні, Крістіан, як то кажуть, дуже зайнята жінка. — Ермантьє навпомацки схопився за спинку крісла, важко сів. — Нічого не перемінилося, — пробурмотів він. — Як завжди, я заробляю гроші, а вони їх розтринькують. Мій брат… Ти пам'ятаєш Максима?

— Отого шалапута? Ще б пак. Хоча з біса багато часу спливло відтоді… Як він? Із серцем гаразд? Колись ви страшенно за нього потерпали.

— Від Максима можна сподіватися чого завгодно. Хлопчисько, справжній хлопчисько! Нізащо не здогадаєшся, що він утнув! Він грає у джаз-оркестрі. Так, так. На саксофоні. Сам подумай, чи це на користь його здоров'ю. Крістіан аж кипить від люті. Уявляєш, Максим у ролі блазня! Щодо Жільберти, то вона захопилася філософією. Готується захистити вже бозна-котрий диплом. Ти знаєш, мене в такі речі не втаємничують, але я довідався, що вона заручилася з якимось архітектором. Канікули проводить у родині того хлопця, який, звісно ж, і ламаного мідяка не має. Отож на мою шию іще один утриманець. Чия ж це турбота, як не старого Ермантьє! І вони ще хочуть, щоб я відпочивав! Так ніби завод працюватиме сам!

— Машина подана! — гукнула зі сходів Крістіан.

— Зараз іду, — відповів Ермантьє. — Ні, друже, посидь ще. Вони зачекають. Тепер їхня черга.

— Дуже радий був побачити тебе, — сказав Блеш. — Але прикро, що ти в такому стані. Мені здається, останнього разу, коли ми з тобою бачилися, в тобі була міцніша пружина. Я маю на увазі не твої очі, не здоров'я… Я кажу про душевний стан…