П’єр Буало: Французький детектив

Він викурив одну сигарету… а потім? Це ж треба, раз у раз доводиться отак згадувати… Все, що не було на віддалі витягненої руки, неначе десь губиться, зникає… І весь час мусиш напружувати пам'ять: я був там… підвівся… отже… Найімовірніше, сигарети на килимі, вони впали, коли він пожбурив посібник… Ермантьє став рачки і почав мацати перед себе. Великий Ермантьє, власник заводів Ермантьє! Він повзав на підлозі в пошуках сигарети, і його знов охоплював шалений гнів. Розгублений, спантеличений, він натикався на ніжки столу й стільців, вивергаючи найбрудніші прокльони, які лише принижували його, але полегкості не давали. Позаду прочинилися двері:

— Що це? Що ви тут робите? Боже милий, ваза! Ви її розбили!

Він підвівся, повернув голову в той бік, звідки долинав голос Крістіан.

— Облиште, — мовив він. — Я куплю вам іншу… Чому ви не постукали?

— Та я…

— Я сто разів казав — я наполягаю, щоб у двері стукали… І ви, як усі… Хочете знати, чому я… Самі бачите, я шукаю сигарети.

— Треба було покликати… Не рухайтесь! Ви наступите на них.

Вона вклала йому в руку коробку сигарет. Він відчув пахощі її парфумів.

— Де ви?

— Я тут. Збираю скалки. Ви могли порізатися. А посібник! Добре ж ви його!..

В її голосі вчулася образа, докір, а може, й співчуття. Ермантьє клацнув запальничкою, підніс її до обличчя і, орієнтуючись на тепло від полум'я, припалив сигарету. Цей жест він навчився тепер робити безпомилково.

— Чути більш не хочу про цього Брайля! — заявив він. — На заводі у мене диктофони, секретарки, а вдома, чорт забирай, в мене ще є язик.

— Та не лайтеся ви без угаву, — зніяковіла Крістіан. — Який же ви нетерплячий! У вашому стані, бідолашний друже…

— Що — в моєму стані?!

— Ну ось, слова не можна сказати! Ви вже й розлютилися!

— Я розлютився тому, що мені не подобається цей вислів. У моєму стані, у моєму стані… Якби мене в інвалідній колясці возили, то інша річ… Юбер ще не з'являвся?

— Ні…

— Гарна мені цяця! Він починає мене дратувати.

Вказівним пальцем Ермантьє відсунув рукав піджака, щоб поглянути на годинник, але зараз же опустив руку.

— Ви щось хотіли мені сказати, Крістіан?

— Так, з приводу гаража…

— Гаразд. Скільки?

— П'ятнадцять тисяч триста франків.

— Хай йому грець! Він знахабнів, цей Марескаль. Рахунок у вас?

— Так, ось він.

На хвилю запала тиша, потім Ермантьє глибоко зітхнув.

— Заповніть чек.

Він дістав із задньої кишені штанів чекову книжку і простягнув її поперед себе. Він почув, як рипнув стілець, як Крістіан почала водити пером по паперу.

— Підпишіть, будь ласка, — сказала вона.

Він повільно підійшов, і вона підвела його руку до столу» уклала в неї ручку.

— Ось тут. Ні, трохи нижче. Так, отут.

Її голос трохи тремтів. «Ну й вигляд у мене…» — подумав Ермантьє. І хвацько поставив підпис.

— Чудово! — сказала Крістіан.

Він зрадів, що зумів її здивувати.

— Крістіан, — пробурмотів він, — я щойно був надто різкий. Але ви не уявляєте, як цей клятий самовчитель діє мені на нерви. Якби воно хоч нащось мені придалося…

— За містом ви не будете такий знервований.

Вона знову відійшла вбік, і йому спало на думку, який же кумедний він має вигляд, коли звертається не до неї, а до порожнього місця. Для годиться він скинув чорні окуляри й провів пальцями по понівечених очницях.

— Місяць — це небагато, — проказав Ермантьє.

— Місяць чи й більше…

— Та ні, тепер я почуваю себе цілком добре. Спокій, свіже повітря… І запевняю вас: першого серпня я зможу повернутися на завод.

— Це вирішить лікар.

— Це вже вирішено.

Він знову надів окуляри в масивній роговій оправі й провадив далі:

— Юбер — чоловік тямущий, я перший це визнаю, але йому бракує авторитету… ваги… Та й взагалі моє місце — на заводі.

— Цього разу ви могли б і відпочити.

— Чотири місяці в лікарні, місяць на одужання і ще місяць відпустки — гадаю, цього досить.

У двері постукали.

— Прошу, — гукнув Ермантьє. — Хто там?

— Мадам, там мосьє Мервіль. Він питає дозволу ввійти.

— Ви не до мадам, а до мене повинні звертатися, — зауважив Ермантьє.

— Гаразд, мосьє.

— Запросіть його.

— Гаразд, мосьє.

— Ця дівуля мене дратує, — прошепотів Ермантьє. — Ніби я для неї не існую. Яка вона з себе?

— Але ж я… я вам розповідала, — знітилася Крістіан. — Маленька, досить вульгарна брюнетка.

Ермантьє спробував уявити собі маленьку розв'язну чорнявку. Образ постав надто невиразний — щось подібне до силуету без обличчя, до того ж і силует розпливався.

Читать дальше