П’єр Буало - Французький детектив

— Добридень, мосьє. Ви вже звикаєте? Обережно, тут вода.

Ермантьє підходить ближче. Білі черевики всі в плямах, фланелеві штани забрьохані. Марселіна матиме роботу. Клеманові добре, він бачить, куди йти. Ермантьє лагідно торкається капота машини. Гладить поліровану поверхню, відчуваючи її дзеркальний блиск. Його рука натрапляє на масивну ручку. Він відчиняє дверцята й сідає за кермо. Рипить шкіряне сидіння. Він втягує в себе запах металу, запах розкішних валіз. Не мати змоги водити машину — оце вже по-справжньому прикро.

— Клемане… Того дня, коли ми сюди приїхали… Тоді справді сталася якась несправність? Я задрімав, але мені здалося, що ми ненадовго зупинялись.

— Було таке. Але вам немає чого хвилюватися, мосьє. Довелося замінити свічку, та й по всьому.

Ермантьє запускає стартер і слухає, як м'яко працює на малих обертах двигун.

— Клемане, я волів би, щоб ви тримали мене в курсі всього, що стосується машини.

— Через таку дрібницю… Я гадав…

— Не треба гадати. Робіть що вам кажуть.

Ермантьє вимикає двигун. Ще раз мацає кермо, зроблене з гарного матеріалу — на дотик він нагадує агат, — і виходить з машини. Не варто ятрити собі душу, такі думки треба відганяти. Він частує водія сигаретою.

— Та й рахунки з гаража надходять просто здирницькі. За червень — шістнадцять тисяч франків, а машина майже весь час стояла, чи не так? Це вже занадто.

— Але ж… Даруйте, мосьє… — Клеман щось мимрить собі під ніс. Цієї хвилини він втрачає самовпевнений вигляд улюбленця публіки. — Здається, сума була менша, — каже він.

— Як це менша?! Я сам підписував чек. Зрозумійте мене правильно, Клемане. Річ не в сумі. Я просто хочу, щоб ви збагнули: життя триває й далі.

— Гаразд, мосьє.

— Тож, коли розмовляєте з мадам Ермантьє, пильнуйте, щоб… Зрештою, ви самі добре знаєте, що я маю на увазі…

Клеман заходився люто шмагати машину водяним струменем із шланга. Вдача у нього запальна, і будь-яка дрібниця доводить його мало не до сказу. Тоді він примружує одне око — Ермантьє забув, котре саме. Водяні бризки зволожують йому обличчя. Якщо Клеман себе не опанує, він обіллє його з ніг до голови.

— Мосьє гадає, що я- шахрай. Та, мабуть, десь є справжні винуватці, за них і слід братися…

Ермантьє не має бажання сперечатись і рушає геть.

— Не туди, там гараж! — гукає водій.

Ермантьє вмить втрачає душевний спокій, його вже не тішить сонячне тепло, він уже не чує, як дзижчать оси. Він повертає назад, розлючений, зганьблений. І треба ж було потикатися зі своїми зауваженнями! Щоб потім розквасити собі носа об якусь перешкоду… — п'яничка, та й годі! Об перешкоду, якої, може, й нема… І не було…

Він зупиняється. Ні, це вже занадто! Так просто Клеман не зважився б. Клеман — чоловік упертий, що йому докори сумління! Але знущатися з… Так, із каліки, що не кажіть… Ермантьє не може ступити далі й кроку. Його охопив розпач, він боїться наскочити на стіну. Ох, як же йому погано! Страх, страх, у кожному м'язі страх, а попереду справді нічого нема! Будинок від нього метрів за тридцять. Мабуть, Клеман стежить за ним з-за повороту алеї. «Не туди, там гараж!» Відтепер Ермантьє вже ніколи не зможе йому наказувати. Над парком із різкими криками кружляють щурики, десь удалині завиває сирена. За одну мить літо сповнив смуток. Немає очей, нема й шаноби. Щоб командувати, треба бачити. Дивитися так, як він умів колись, йому підкорялися відразу. Він нищив у людських душах найменші паростки опору. Той самий Клеман, попри всі свої манери красунчика, перед ним завжди знічувався.

Ермантьє ступає крок, другий. Важко пересувати своє кремезне тіло. Безпорадне, кремезне тіло… Кого взяти поводирем, щоб ходити по заводу? Без повожатого йому не обійтися. Щиро кажучи, хіба він, Ермантьє, поважав би сліпого господаря? Звідки взялися ці чорні думки? Очевидно, вони сиділи в ньому вже давно, тільки чекаючи слушної нагоди, щоб вигулькнути.

Рано чи пізно, а до них треба було дослухатись. Ось і настав час надати їм чіткої форми.

Ермантьє квапиться дістатись до будинку. Але йде все ж таки поволі. Це йому лише здається, що він квапиться. Він несамохіть простягає вперед руки й ворушить пальцями, немов розплутує сотні, ба ні, тисячі незримо напнутих поперек алеї ниток. У будинку він почуває себе вільніше, бо там кожна річ не загадує йому загадок, а править на його шляху за віху.

Мури, справжні мури його захищають. Коли не доводиться шукати собі дорогу, він знову стає господарем.