П’єр Буало - Французький детектив

На порозі веранди Ермантьє вагається, не знаючи, куди ступити, і обмацує ногою сходинку так, наче вона вкрита ожеледдю.

— А ви не забарилися, — каже Крістіан.

— О, ви тут!

Її голос, як і решта голосів, приголомшує Ермантьє, бо вривається в його безконечний монолог зненацька. Ермантьє рішуче переступає поріг. Його шезлонг тут, праворуч від дверей. Він одразу ж його знаходить, важко падає в нього й відкидає голову на спинку. Тепер досить лише простягти руку, й відчуєш шорстку поверхню лозового плетива, за мить можна знайти склянку й карафку, що стоять на столику. Тут несподіванки на нього вже не чигають. Тут панує прохолода. Ермантьє відпружується.

— Сподіваюся, ви залишалися вдома? — спроквола питає він.

Вона плете. Він чує, як час від часу бряжчать дроби. Певно, вона рахує вічка, бо не відповідає.

— Не доконче, — провадить він далі, — жити самітницею тільки через те, що я не хочу нікого бачити…

— Я щойно повернулася, — каже Крістіан.

Западає мовчанка. Йому подобається те, як жваво дзенькають дроби, майже не порушуючи тиші. Рипить крісло Крістіан, коли вона закидає ногу на ногу. Вони сидять поруч, навпроти, і могли б поговорити, якби мали що сказати одне одному. Мовчанка затягується, і лише через це може скластися враження, що вони вороги…

— Візьміть машину та проїдьтеся до Саблю, — пропонує Ермантьє. — Ви ж любите такі прогулянки. Мені б не хотілося псувати вам літній відпочинок.

— За годину має бути Максим.

Ну звісно! І Клеман поїде зустрічати його до Ла-Рошелі. Ермантьє геть забув про свого брата.

— І чого це йому раптом закортіло цього літа пробути липень з нами? Ось що мене цікавить.

— Ясна річ, щоб вас разрадити. Ви несправедливі до нього, Рішаре. Хлопець відмовився від двомісячного контракту в Ла-Болі, а ви…

— Двомісячного? Чому двомісячного?

Рипить крісло, Крістіан кладе руку на його плече.

— Облиште. Треба бути розважливим. Чи ви певні, що в серпні зможете повернутися до Ліона?

— Поза всяким сумнівом. Я можу повернутися хоч зараз. Я ж насправді навіть не хворий.

— Знаю, знаю. Принаймні на вигляд.

— Тобто як? На що це ви натякаєте?

— Послухайте мене, Рішаре, і не гарячкуйте. Ви одужали, це правда. Але ви зазнали нервового стресу… Страшного стресу… Професор Лотьє попереджав нас і не раз повторював: «Бережіть його від будь-якої втоми. Якщо помітите хоч найменші ознаки депресії, дайте йому спокій, цілковитий спокій…»

— Він мені нічого такоґо не казав.

— Ще б пак. Він не хотів вас лякати. Адже вам не можна нервуватися. Але…

— А чого він, зрештою, боїться?

— Важко сказати напевно… Але він каже, що в разі непередбаченого стресу треба вдатися до надзвичайних заходів. Щиро кажучи, він хотів тримати вас під наглядом. Але Юбер запротестував…

— Хай йому чорт, Юбер добре знає, що сам не виборсається…

— Який же ви несправедливий, Рішаре! Ось що дослівно сказав Юбер: «Я добре знаю можливості Ермантьє. Два-три місяці на морі, в сімейному колі, і він знов буде готовий до бою».

— Я сам напишу професорові Лотьє.

Ермантьє замовкає. Напише!

— За місяць я стану до роботи! За місяць! — повторює він, а у вухах бринить безглузде запитання: «Якби я був робітник, то чи шанував би сліпого господаря?»

Йому вривається терпець, і він підводиться.

— Ви нічого не розумієте, — каже він. — Я все добре бачу. Ніхто не хоче зрозуміти…

— Вас так лякають погрози картелю?

— Картелю? А хіба він існує, той картель? Я думаю про лампочку. Вона може принести не один мільйон. Але тільки за умови, що її добре розрекламують, особливо за кордоном. За умови, що придбають нове устаткування. За умови, що я опікуватимуся цим сам. Сам!

— Нове устаткування?

— А що ж ви думали?!

На біса наполягати, на біса їй усе це пояснювати! Повертатися до колишніх чвар… Адже вона знову звинувачуватиме його, що він, мовляв, надто ризикує, що він надто самовпевнений у своїх розрахунках.

Одного разу він мало не звів усе нанівець. Якби не нагодився був Юбер зі своїм капіталом… Атож, Ермантьє про це знає! Знає, що фірму вдалося врятувати завдяки Юберові! Знає, але розуміє й те, що Юбер нічого не врятовував, що він — баласт, нездара з великими претензіями. Нехай краще мають його, Ермантьє, за шанолюбця, нехай думають, нібито він страждає на манію величі, нібито прагне підпорядкувати собі весь світ! Добре ще буде, якщо вона не згадає всіх його коханок, неначе такий чоловік, як він, може вдовольнитися однією крихкотілою жінкою, що намагається справити враження бозна-якої розумної… На жаль, тепер останнє слово не за ним і ніколи вже за ним не буде… А тільки-но він спробує відступитися, йому навздогін пролунає: «Не йди туди, там стіна!»