Умберто Еко - Маятник Фуко

Після цього надійшли ті шість драматичних місяців, коли я не відступав від тебе, дихаючи тобі в спину, щоб підкопатися під твоє співжиття з ним, кажучи, що хочу тебе всю для себе, і переконуючи тебе, що ти ненавидиш Іншого. Ти почала заводити з Іншим сварки, Інший почав ставити свої вимоги, став ревнивим, увечорі не виходив з дому, а будучи у від’їзді, телефонував двічі на день і посеред ночі. Одного вечора він дав тобі ляпаса. Ти попрохала у мене грошей, бо хотіла втекти, я забрав ті мізерні рештки, що лежали в банку. Ти покинула шлюбне ложе й подалася в гори з кількома друзями, не залишивши адреси. Той Інший у розпачі телефонував мені, питаючи, чи я не знаю, де ти, я не знав, але здавалося, ніби я брешу, адже ти йому сказала, що покидаєш його заради мене.

Повернувшись, ти радісно повідомила мене, що написала йому прощального листа. Тоді я запитав себе, а що буде зі мною і з Сапдрою, але ти не дала мені часу стурбуватися. Ти сказала мені, що познайомилася з одним таким, зі шрамом на щоці та помешканням у циганському стилі. Ти підеш жити з ним.

— Ти мене більше не кохаєш?

— Навпаки, ти єдиний мужчина мого життя, але після всього того, що трапилось, мені це потрібно, не будь дитиною, постарайся мене зрозуміти, я ж покинула чоловіка заради тебе, дай людям жити своїми ритмами.

— Своїми ритмами? Ти ж говориш мені, що йдеш жити з іншим чоловіком.

— Ти ж лівий інтелектуал, не поводь себе, наче мафіозо. До зустрічі.

Усім я завдячую докторові Ваґнеру.

Я з’явився у видавництві «Ґарамон» саме того ранку, коли встановлювали Абулафію, а Бельбо та Діоталлеві були заглиблені у свою діатрибу про імена Бога. Ґудрун же підозріло спостерігала, як чоловіки вмощували цю нову незрозумілу істоту посеред чимраз більш запилюжених куп рукописів.

«Сідайте, Казобоне, ось проекти цієї нашої історії металів». Ми залишилися наодинці, і Бельбо показав мені покажчики, чернетки розділів, схеми макетування. Я повинен був читати тексти й шукати ілюстрації. Я назвав декілька міланських бібліотек, які, на мій погляд, мали широкий вибір.

«Цього не досить», сказав Бельбо. «Слід буде поїхати ще кудись. Наприклад, у музеї науки в Мюнхені є чудова фототека. Потім у Парижі є Консерваторій Мистецтв та Ремесел. Я б сам хотів туди знову поїхати, якби мав час».

«Там цікаво?»

«Він непокоїть. Тріумф машин у готичній церкві..». Він завагався, навів лад серед якихось паперів, що поневірялися на столі. Відтак, ніби боячись надати своїм словам надмірної ваги, сказав: «Там є Маятник».

«Який маятник?»

«Маятник. Маятник Фуко».

Він пояснив мені, що таке Маятник, так, як я побачив його в суботу, — а може, в суботу я побачив його таким тому, що Бельбо приготував мене до такого бачення. У той час я, либонь, не проявив великого ентузіазму, і Бельбо подивився на мене, як на людину, котра, бачачи Сикстинську Капелу, питає, чи це вже все.

«Може, це через церковну атмосферу, але, запевняю вас, відчуття надзвичайне. Сама думка, що все плинне і лише там, у вишині, знаходиться єдина нерухома точка у всесвіті… Для безвірка це спосіб віднайти Бога, не ставлячи під знак питання своє безвірство, адже йдеться про Нульовий Полюс. Знаєте, це потіха для людей мого покоління, яке споживало розчарування на сніданок, на обід і на вечерю».

«Моє покоління зажило ще більше розчарувань».

«Не будьте зарозумілим. Ні, для вас то був лише один сезон, ви співали Карманьйолу, а потім зустрілися у Вандеї. Це швидко промине. Для нас усе було по-іншому. Спершу фашизм, хоч ми його пережили як підлітки, наче пригодницький роман, але нерухомою точкою була безсмертна доля нації. Відтак була нерухома точка руху опору, особливо для таких, як я, які дивилися на нього ззовні і перетворили його на ритуал пробудження, повернення весни, рівнодення чи пак сонцестояння, я завше їх плутаю. Потім для декого — Бог, для інших — робітничий клас, а для багатьох — і одне, і друге. Інтелектуалові було втішно думати, що існує робітник, прекрасний, не зіпсований, дужий, готовий переробити світ. А потім — ви теж це бачили — робітник залишився, а клас зник. Його, либонь, прикінчили в Угорщині. І тут прийшло ваше покоління. Для вас, можливо, це було природно, це було свято. Натомість для людей мого віку ні, для них це було підведення підсумків, докори сумління, каяття, нове народження. В минулому ми виявилися не на висоті, а тут прийшли ви й принесли ентузіазм, відвагу, самокритику. Для нас, тих, кому тоді було тридцять п’ять або сорок років, то була надія, принизлива, але надія. Ми повинні були стати такими, як ви, ціною повернення до самого початку. Ми більше не носили краваток, ми викинули геть піджаки, аби купити собі ношену штурмівку, дехто звільнився з роботи, щоб не служити хазяям…»