Умберто Еко: Маятник Фуко

[2] Епіграф — І ось у бутті світло Ейн-Соф [Нескінченного] продовжується подібно (5) до прямої лінії всередині порожнечі, як сказано вище. [В той же час воно] не продовжується, а поширюється (6) миттєво донизу, хоч поширювалося дуже повільно. Я хочу сказати, що спочатку промінь світла став поширюватися, і там негайно (7) на початку свого поширення в таємниці промінь поширюється і продовжується і стає подібним (8) до певного кола, описаного околом з усіх боків. — Фрагмент із Їцхака Лурії, « Поширення світла в порожнечі » .

І отоді я побачив Маятник.

Куля на довгій линві, що звисала зі склепіння хорів, з ізохронною величністю викреслювала свої широкі коливання.

Я знав — та й будь-хто міг би це відчути у чарі цього погідного дихання — що її період регулюється відношенням між квадратним коренем довжини канату і отим числом π, яке, з Божого повеління, незбагненним для земного розуму чином доконечно пов’язує окіл будь-якого кола з його діаметром, — тому й час такого блукання кулі від одного полюса до іншого є результатом таємної змови між найбільш нечасовими з вимірів: одиничністю точки підвісу, двоїстістю абстрактної довжини, троїстою природою π, квадратною тайною кореня, досконалістю кола.

А ще я знав, що постійність її руху гарантується магнітним приладом, розміщеним на вертикалі, що падає від точки підвісу до основи, і надсилає свій поклик циліндрові, схованому в серці кулі, штучно протидіючи опорові матерії, що, однак, не суперечить законові Маятника, а навпаки, дозволяє йому проявлятись, адже в порожнечі будь-яка матеріальна точка, що має вагу, підвішена до нерозтяжної та невагомої линви, байдужої до опору повітря та тертя з точкою прикріплення, могла б рівномірно коливатися цілу вічність.

Мідна куля, об яку вдарялись, проникаючи крізь вітражі, останні промені сонця, мінилася блідими, переливчастими відблисками. Якби вона, як колись давно, черкала своїм вістрям об вологий пісок, насипаний на підлозі хорів, то з кожним своїм коливанням вона рисувала б легку борозну, і ця борозна, щомиті нескінченно мізерним чином змінюючи напрямок, щораз більше б розширювалася, творячи заглибини і насипи, у яких вгадувалась би певна променева симетрія — щось на кшталт кістяка мандали, невидимого контуру pentaculum[3] pentaculum — vv знак-талісман у вигляді п’ятикутної зірки. , зірки, містичної рози. Ні, радше це був би закарбований на просторах пустелі літопис слідів, залишених безконечними блуканнями караванів, історія повільних, тисячолітніх міграцій. Можливо, саме так мандрували атланти, покинувши континент Му заради впертих, невситимих блукань, від Тасманії до Ґренландії, від Козерога до Рака, від острова Принца Едварда до островів Шпіцберген. Впродовж досить стислого періоду часу вістря знов і знов розповідало про те, що вони робили від одного льодовикового періоду до іншого і що, можливо, роблять далі, вже як посланці Володарів. І не виключено, що десь на півдорозі між Самоа та Новою Землею у своєму найнижчому положенні вістря торкалося Аґарттхи, Центру Світу. І я відчував, що якийсь єдиний план пов’язував гіперборейський Авалон з південною пустелею, що прихисти-ла загадку Аєрс-Рок.

У цю мить, 23 червня, о четвертій пополудні, на одному кінці площини коливань Маятник знижував швидкість, щоб безвільно впасти назад до центру і, набувши по дорозі попередньої швидкости, відважно врізатись в окультний паралелограм сил, що накреслював його долю.