Умберто Еко - Маятник Фуко

Якби, незважаючи на плин часу, я продовжував вдивлятися довший час у цю пташину голову, у цей наконечник списа, у цей перевернутий гребінь шолома, що описує діагоналі в порожнечі, торкаючись протилежних точок свого астигматичного кола, я став би жертвою казкової ілюзії, адже Маятник примусив би мене повірити, що площина коливання здійснила повний оберт, повернувшись через тридцять дві години до вихідної точки, описавши сплющений еліпс — еліпс, який обертається навколо свого центру з рівномірною кутовою швидкістю, пропорційною синусові широти. Як би він обертався, якби точка підвісу містилась на вершечку бані Соломонового Храму? Можливо, Лицарі там пробували теж. Можливо, що розв’язок, остаточне значення не змінилося б. Можливо, церква абатства Сен-Мартен-де-Шан і була справжнім Храмом. У кожному разі, це відчуття було б досконалим лише на Полюсі, в єдиному місці, де точка підвісу опинилася б на продовженні осі земного обертання і де Маятник зміг би виконати свій видимий цикл за двадцять чотири години.

Але через це відхилення від Закону — ним, зрештою, передбачене, — через це порушення золотої міри чудо не було менш дивовижним. Я знав, що земля обертається, і з нею я, а зі мною — Сен-Мартен-де-Шан, і весь Париж, і всі разом ми обертаємося під Маятником, який насправді ніколи не змінював напрямку своєї площини, адже там, звідки він звисає, вздовж нескінченної прямої, що є ідеальним продовженням линви, у високості, що змагає до найвіддаленіших галактик, розташована, застигнувши у вічності, Нерухома Точка.

Земля оберталася, але те місце, де заякорилась линва, було єдиною нерухомою точкою у Всесвіті.

Отож я спрямовував свій погляд не стільки до землі, скільки догори, де відбувалася містерія абсолютної нерухомости. Маятник розповідав мені, що, поки все перебувало в русі — земна куля, сонячна система, туманності, чорні діри і всі діти великого космічного випромінювання, від перших еонів до найв’язкішої матерії, — у нерухомості залишалася одна-єдина точка, вісь, стрижень, ідеальний гак, навколо якого обертався всесвіт. Тепер і я прилучився до цього небувалого переживання. І дарма, що я теж рухався зі всім навколо, я міг бачити Його, Непорушного, Твердиню, Запоруку, найсвітлистішу мряку, безтілесну, безобрисну, безформну, невагому, невимірну і неописанну, яка не бачить, не чує, не може бути осягнена чуттями, не існує ніде й ніколи, не є ні душею, ні розумом, ні уявою, ні думкою, ні числом, ні порядком, ні мірою, ні субстанцією, ні вічністю, не є темрявою, ані світлом, не є хибою і не є істиною.

Із заціпеніння мене вивів діалог, конкретний і байдужий, між хлопцем в окулярах та дівчиною, яка, на жаль, їх не мала.

«Це маятник Фуко», говорив він. «Перший дослід проведено 1851 року в пивниці, відтак в Обсерваторії, а потім під куполом Пантеону за допомогою канату довжиною шістдесят сім метрів та кулі вагою у двадцять вісім кіло. І врешті, з 1855 року він у зменшеній формі знаходиться тут і звисає з отого отвору, що посередині хрестовини».

«І що він робить, висить і все?»

«Він показує обертання землі. Оскільки точка підвісу залишається нерухомою…»

«А чому вона залишається нерухомою?»

«Тому що точка… як це сказати… центральна точка, дивись уважно, оця точка, яка розташована якраз посередині точок, які ти бачиш, гаразд, це геометрична точка — вона не видима, не має вимірів, а те, що не має вимірів, не може посуватися ні праворуч, ані ліворуч, ні уверх, ані вниз. Отож вона не обертається. Розумієш? Якщо точка не має вимірів, вона не може крутитися навіть навколо себе самої. Вона не має навіть себе самої…»

«Навіть якщо земля крутиться?»

«Земля крутиться, а точка не крутиться. Подобається тобі, чи ні, але це так. Зрозуміло?»

«Це його справа, а не моя».

Недотепа. У неї над головою — єдине незмінне місце у космосі, єдина віддушина від прокляття panta rei [4] panta rei — гр.: все плине; вислів, який за традицією приписують Гераклітові. , а вона гадає, що це Його справа, а не її. І справді, одразу після того обоє відійшли — він, вихований на якомусь підручникові, який притупив у ньому здатність до зачудування, й вона, інертна, нездатна до трепету перед нескінченністю, відійшли, так і не закарбувавши у пам’яті цієї страхітливої миті зустрічі — першої й останньої їх зустрічі — з Єдиним, з Ейн-Соф, з Невимовним. І як тут не впасти на коліна перед вівтарем достеменности?

Я вдивлявся в нього з благоговійним страхом. У цю мить я був переконаний, що Якопо Бельбо мав рацію. Коли він говорив мені про Маятник, я сприймав його хвилювання як певне естетичне марення, безформну ракову пухлину, яка повільно набирала форми у його душі, крок за кроком перетворюючи, про що він і сам не здогадувався, його гру на реальність. Але якщо він мав рацію щодо Маятника, тоді не виключено, що істинним було й усе інше — План, Всесвітня Змова, і я добре вчинив, що прийшов сюди напередодні літнього сонцестояння. Якопо Бельбо не був божевільний, він просто у грі, завдяки Грі, натрапив на істину.